Приїхали! Вигружайтесь! вигукнув водій, заглушив мотор біля старого деревяного тину.
Оксана ніжно торкнулася до Марічки, яка солодко спала, схилившись їй на плече.
Донечко, вже приїхали. Відкривай свої оченята.
Сонна Марічка потерла ручкою очі й почала озиратися, намагаючись розгледіти хатину.
Мамо, це тут ми тепер будемо жити?
Так, рідна. Ходімо. Потрібно розвантажити речі й подивитися, як воно тут.
Оксана обережно ступила на землю та взяла доньку на руки. З-за машини вийшов Андрій, який їхав слідом на своїй автівці.
Все гаразд?
Так. А де ключі?
Лови, колишній чоловік простягнув їй вязку ключів. Документи на будинок я залишив на столі. Знайдеш. У суботу за Марічкою приїду, як домовлялись.
Добре.
Давай допоможу з речами і поїду, справ багато.
Оксана ледь кивнула. На серці ще нило, але вона розуміла: нічого вже не зміниш треба жити далі. Бажано без зайвих сліз.
З Андрієм вони прожили разом пять років. А місяць тому Оксана дізналась, що чоловік має іншу. Та ще й не просто так все серйозно, вже й про нову сімю мріє
Спочатку Оксану ніби в інший світ занесло. Здавалося, все навколо в тумані. Що далі? Як жити? Думати про це вона не могла. Ще вчора був надійний тил, чоловік поруч усе було гаразд, а сьогодні порожнеча. До того ж, зникла віра в людей. Якщо найдорожчий ось так просто зрадив то що вже про інших казати? Жили ж спокійно, майже не сварилися, говорили про все! Саме тому Оксана нічого й не помітила.
Ця новина стала для неї не просто ударом вона начисто вибила з колії.
Оксана на автоматі виконувала всі домашні справи: доглядала доньку, готувала, прибирала, працювала але не могла зібрати докупи думки й бодай уявити завтрашній день.
Квартира, де вони мешкали з Андрієм, належала його батькам.
У самої Оксани залишилась лише старенька тітка Леся в сусідньому місті. Єдина рідна людина. Оскільки відвідувати тітку часто не могла, найняла сусідку, щоб та купувала їй продукти, ліки, доглядала стареньку. Квартиру батьків, що дісталася Оксані у спадок, вона здавала в довгострокову оренду. Гроші з оренди порівну надходили на рахунок Оксани й тітки Лесі. Не раз Оксана пропонувала переселити тітку ближче, та та лише відмовлялась.
Коли Андрій поставив Оксану перед фактом, він знав, що скандалів не буде вона така не стане влаштовувати сцени. Він був впевнений, що Оксана просто замкнеться в собі. Тож, коли приховати вже стало неможливо, бо «добрі люди» розповіли Оксані все, він приїхав додому, і, коли Марічка заснула, покликав на кухню.
Я знаю, ти вже все розумієш. Вибачатись не буду. Так склалось. У нас дитина, треба, щоб це найменше зачепило Марічку. Що далі робитимеш?
Ще не знаю… Оксана обіймала руками чашку, дивлячись у стіл.
Всередині буря. Питання «чому» і «за що» не давали зосередитись, але назовні цього не було видно. Вона не хотіла, щоб він бачив, що діється у неї в душі. Образа тиснула, але в чомусь Андрій мав рацію треба подбати про доньку.
Може, треба розірвати договір з орендарями?
Не поспішай. Я завинив перед тобою і перед Марічкою. Тому поговорив із батьками Оксано, як ти ставишся до переїзду?
Куди? вона підвела на нього погляд.
Ти ж знаєш, що в мами у сусідньому містечку ще лишився будинок від бабусі. Старий, але міцний і теплий. А тітка Леся твоя зовсім поруч, на іншій вулиці. Мама хоче переоформити його на тебе та Марічку. Як дивишся на це?
Відкупитися вирішив? іронічно мовила Оксана, але замислилася.
Можливо, це справді найкращий варіант. Гуляти парком з дочкою у своєму районі тепер нестерпно боляче. Треба думати про майбутнє своє й Марічки.
Що вона втрачає? Містечко невелике, але є школа, поліклініка, все під боком, і рідна тітка. Марічка ще маленька за нею потрібне око. Навряд чи Андрій так само турбуватиметься, як раніше. Значить, доведеться шукати роботу.
Оксана рішуче кивнула:
Згодна.
Домовилися! Завтра з мамою до нотаріуса. Вона зателефонує. Я вже поїхав.
Виходячи, він на мить спинився на порозі і, не дивлячись, тихо мовив:
Пробач мене. Я не хотів, щоб усе так сталося.
Оксана не відповіла. Лише зачиняла за ним двері, сповзла по стіні, і, прикусивши рукав светра, ридала тихо, щоб не розбудити доньку.
То був не просто плач справжній крик душі. Коли Оксана була малою, дивилася документальні фільми про вовчиць. Ось так і вона не жінка вже, а поранена самотня вовчиця.
Плакала довго. Потім ніби вся образа й біль вилилися у сльозах. Усередині залишилася порожнеча, і єдина думка крутилася треба знайти щось хороше, чим заповнити цю нестачу, інакше цей відчай затягне назавжди.
Наступні тижні були надзвичайно складні. Оксана старалася думати лише про переїзд і все, що з тим пов’язано.
І ось вона стоїть біля похилого тину нового дому, дивиться на зарослий сад, з-за якого й хатини не видно. Серед дерев виднівся лише шматочок даху та частина веранди.
Марічка смикнула її за руку:
Мамо, чого ти стоїш? Ходімо вже!
Вони рушили стежкою, обігнувши стару яблуню, побачили будинок.
Ні, подумала Оксана, це ж дім. Трохи облізлий, але міцний, з мансардою та ошатною верандою з кольоровими шибками. В оточенні осіннього саду він був як із казки. Оксана дістала фотоапарат, зробила кілька світлин. Дивлячись на своє нове житло, вперше відчула симпатію до нього. Весь той обсяг роботи, що належить зробити саме те, що тепер треба.
Марічка стояла роззявивши рота, палець у роті. Оксана легенько підняла їй шапку за помпон:
Виймай пальця з рота, мала! Сподобався дім?
Мааамо, він такий гарний!
Згідна. Але треба ще подивитися, що всередині й придумати, де ти спатимеш.
Так! Пішли скоріше!
Піднявшись сходами, вони через веранду зайшли всередину. Просторий коридор, двері до кухні й кімнат. Оксана ходила, прикидаючи, як розставити меблі.
Дім невеличкий: кухня, дві кімнати на першому поверсі, ще одна на мансарді, простора вітальня-їдальня з круглим столом, над яким висів старенький плетений абажур, обтягнутий шаллю. Сирувато мабуть, давно не опалювалось. Але в домі все одно відчувалось тепло й затишок.
Оксано! Все винесли й із вантажниками я розрахувався, Андрій виглянув до великої кімнати. Ходи, покажу, як запалювати котел і користуватись бойлером.
Швидко усе показавши, він попрощався й поїхав.
Оксана пішла на кухню.
Поставила чайник, дістала судочки з їжею, щоб погодувати доньку. Поки підігрівалось рагу, принесла коробку з миючими засобами треба було протерти стіл.
Кухня маленька, але затишна. Два великі вікна виходять у сад. Біля одного з них стояв стіл, який Оксана взялася відтирати. Марічка, сидячи на стільчику, розглядала шафки, світильник.
Раптом у вікно щось гучно штовхнулося. Марічка скрикнула, Оксана здригнулася й підняла очі. На підвіконні з вулиці сидів величезний рудий кіт.
Добридень! Обовязково так лякати? Оксана перевела подих. Марічко, дивись, який гарнюня!
Кіт невідривно дивився на Оксану.
Ну, що ти дивишся? Заходь вже, якщо прийшов. Щось смачненьке знайду!
Кіт стрибнув і зник.
Було б кого запрошувати, усміхнулася Оксана. Марічко, мий руки, будемо обідати!
Оксана обернулася й обімліла. На порозі сидів кіт.
Як ти сюди потрапив? Двері ж закриті!
Кіт мовчки дивився на господарів, злегка примружившись так кумедно, що Оксана сама всміхнулась.
Вона дістала шматок вареної курки, поділила і виклала на стару тарілку.
Ходи сюди, частуйся!
Кіт гордо підійшов і почав їсти.
Оксана перевірила двері. Усе закрито, як лишала. Але унизу побачила маленький лаз, мабуть, зроблений для котів.
Оце так гість! Знає, як у дім потрапити.
Коли вона повернулась, Марічка сиділа біля кота і щось розповідала йому. Той уважно слухав. Оксана вперше за довгий час щиро засміялась:
Співрозмовники!
І донька, і кіт синхронно повернули голови. Оксані здалося, ніби й кіт знизав плечима, як Марічка так смішно це виглядало.
У двері постукали. Оксана пригрозила доньці пальцем:
Сиди тут! і пішла відкривати.
Добридень! Я ваша сусідка Павліна Григорівна, зови мене просто тітка Павлина. Тримай літрова банка молока, від моєї кози! Пийте на здоровя!
Вітаю! Оксана спочатку розгубилась, але згадала про гарні манери. Я Оксана. Дуже приємно! Ой, ще тепле! Дякую! Заходьте, будь ласка!
Тітка Павлина не відмовилася й зайшла.
Оксана поставила молоко біля плити. Марічка обернулася:
Вітаю, мене Марічка звуть.
Вітаю, а я тітка Павлина.
Дуже приємно! А ви не знаєте, чий це кіт?
Як не знати? То мій розбишака! Звати його Мурко. Якщо забагато їстиме женіть додому, бо ледачіє і мишей не ловитиме.
А у вас є миші? Марічка здивовано відкрила рот.
Та звісно! Як у всіх у приватних будинках, особливо восени. Тож
Мамо, нам потрібен Мурко! Тобто свій кіт!
Оксана всміхнулася:
Марічко, погоди. Тітко Павлино, може знаєте когось, хто б міг допомогти по господарству? Треба й сад оновити, і хатою зайнятись. Самій не впоратись чоловічі руки треба.
Є такі! До Михайла Івановича звернись! Живе за три хати від тебе, ворота зелені. Гарний чоловік, усе зробить і недорого.
Дякую! Чаю не бажаєте? Тільки-но переїхали, але цукерки й печиво знайдуться!
Випю! усміхнулася Павлина.
Пили чай, і тітка Павлина розповідала про містечко, свою родину, аж раптом питає:
Скажи, Оксанко, як вас сюди занесло?
Дісталася у спадок, намагалась приховати емоції Оксана. Ділитися подробицями не хотіла.
То ти знаєш, цей дім років двадцять стояв заколочений. Молоді вже й не памятають, а старі кажуть нещасливий цей дім.
Ой, ви мене лякаєте! Чому?
Та нічого страшного. Просто довго ніхто не затримувався. То хворіти починали, то родичів втрачали, щастя не мали… Так і пішла слава. Збудував його міський купець для нареченої, але вона через рік після весілля померла. Він продав дім і поїхав, а далі все якось не складалося. Дому майже сто років. Перебудовували й ремонтували, але чомусь не жилося людям тут.
Оксана крутила ложечку в руках.
Цікаво… Ну, що ж маємо, що маємо! Побачимо, як буде. Ми, дівчата, хоробрі! Так, Марічко? Нас не злякати!
Минуло кілька місяців.
Оксана звикла до нового життя. Марічка ходила до садочку, Оксана працювала у місцевому фотоательє, добре заробляючи на святах. Колись фотографія була хобі, але тепер вона зрозуміла, що хоче цим жити. Ще вагітною проходила курси, починала знімати малюків, пробувала себе у студіях. Тепер це дуже допомогло.
Поступово Оксана впоралась із хатою й садом. Помічник справжній скарб.
Високий, кремезний чоловік, якого привела тітка Павлина, відрекомендувався:
Клич мене Івановичем! Так звикли.
Вислухав побажання Оксани й узявся за справу.
З її допомогою розчистив сад, де виявилося чимало плодових дерев і кущів. Оксана зрозуміла: якщо доглядати, Марічка буде з фруктами й ягодами без базару й магазину. Потім з Івановичем взялися за дах, веранду, ґанок. На це пішло чимало часу, але воно вартувало.
Дім ожив. Коли тепер вранці Оксана виходила із чашкою чаю погладити новенькі перила, відчувала: тут її місце. Місце спокою.
Вона взяла на себе всі турботи про тітку Лесю, і вони з Марічкою щовечора заходили спершу до тітки, а потім додому. Оксана зрозуміла: рішення їхати сюди було найправильніше. Спокій повернувся, образа на Андрія майже минула.
Він часто приїжджав до дочки й це трохи примирило Оксану з ситуацією. Андрій не зрікся дитини! Допомагав А те, що між ними сталося таке життя. Оксана не хотіла більш гризтися. Вона теж не була святою часом приділяла увагу тільки дитині, а на чоловіка сил не вистачало. Тож вирішила: минулого не змінити, треба зробити так, щоб Марічка знала у неї дім, є мама й тато, які її люблять, хоч разом не живуть.
Тітка її підтримала:
Оксанко, не тримай образ. Відпусти! Навіть маленький жаль, якщо носити довго, здасться згодом трагедією. Забудь усе погане. Думай про добре ти ж мамуся чудової дівчинки! Це головне! Решту відпусти. І не злися, то лиш душу руйнує. Донька бачить усе, запамятовує! Поміркуй, якою вона запамятає тебе?
Оксана мовчки кивнула.
З часом вона впізнала всіх сусідів. То одна жінка зайде, то інша, молоді з дітьми приходили, Марічка мала з ким бавитись. Старші сусіди теж не минали їхню оселю.
Так Оксана познайомилася з тіткою Мариною, яка жила трохи далі. Вона навчила Оксану пекти домашній хліб, і Марічка була в захваті! Більше не вередувала із молоком: варто було дати шматочок щойно спеченого житнього і склянка спустошувалась несподівано швидко. Оксана сміялась, витираючи молочні «вуса» донечці.
Раз якось вони потоваришували й із дідом Василем, який приніс миску велетенської суниці:
Сорт «Полуниця з Полтави» називається. Звикнеш навчу як садити і доглядати.
Коли Іванович допоміг привести до ладу веранду, Оксана поставила там великий стіл, відмила кольорові вікна, начистила підлогу. В кутку улюблене крісло-качалка Марічки. Щовечора вона вмощувалася там разом із рудим, зухвалим Мурком, який одразу вирішив жити і тут, і у тітки Павлини. Відтоді Оксана щоранку обережно виходила на ґанок, бо раз наступила на мишу Мурко чесно відпрацьовував право вільно ходити сюди, хоча й так би його пускали Марічка його обожнювала.
З усіх сусідів тільки Зінаїда не дуже подобалась Оксані старша, надто балакуча й нав’язлива, ще й спритна пліткарка. Спершу Оксана й не збагнула, що до чого, але потім уникала розмов не хотіла слухати про людей зле.
Тітко Павлино, як відбитися від Зінаїди? Це ж потік свідомості…
Оксанко, геть нічого не поробиш. В дім не пустиш обмовить так, що не відмиєшся ніколи, навіть якщо всі вже знають, яка ти. Така вже людина… Я її відвадила.
Як?
А просто: у мене кішки, а в неї алергія.
То, може, й мені кота завести, чи й собаку
Оксана замислилася.
Зінаїда вже відчула, що в Оксани слухняні та делікатні вуха, й приходити переставала не збиралася.
Оксана наливає їй чай, зітхає та про себе співає пісень, щоб не слухати. Зінаїда говорить у повітря їй не треба зворотного звязку.
Минув ще деякий час, і Оксана помітила дивину: щойно Зінаїда з’являлася, з нею неодмінно щось траплялось.
Першого разу Зіна порвала нову спідницю об… цвях? Оксана готова покласти руку на серце ніде не було цвяхів на перилах! Іванович недавно все полірував.
Зінаїда того дня й півслова не мовила!
Наступного разу сіла повз стілець. Просто немислимо, бо стілець стояв між столом і стіною і впасти там було ніяк.
Може, це допомогло, а може, знайшовся слухач кращий, але Зінаїда стала заходити рідше.
Одного ранку, обрізаючи кущі біля воріт, Оксана почула розмову Зінаїди та тітки Павлини.
Тітко Павлино, не вірю я, щоб жила жінка з дитиною і чоловіка не мала! Дім у порядок, сад теж. Хтось їй помагає, та ще й їздить до неї. А будинок? Весь райцентр знає, що дім проклятий! Тікала б давно, а вона живе, ніби й нічого! І люди до неї йдуть. До мене ні, а до неї купами. Чому так?
Бо не місце людину красить, а людина місце! Оксана хороша людина. Ось до неї й тягнуться. Йди, Зінаїдо, своїм клопотом займайся, в мене молоко на плиті!
Оксана тихо відступила від воріт і всміхнулась. Оце так люди!
Мааам! Мамо, ти де? Марічка виглядала з веранди.
Тут я! Прокинулась? Умилася?
Ще ні! Почекай! Дивися!
Оксана повернулася подивитись, куди показує донька. Садовою доріжкою з глибини саду йшов Мурко, тягнучи маленьке, руденьке кошеня. Діставшись до Оксани, суворо подивився й віддав у її руки кошеня, яке обурено пищало.
Дякую, Мурко! Мабуть, воно нам справді потрібне, еге ж?
Кіт замуркотів, розвернувся й рушив у двір тітки Павлини. Свою справу він, вочевидь, вважав завершеною.
Ну, що, Марічко, мабуть, таки потрібне. Як назвемо?
Мурчиком!
Оксана обережно підняла кошеня й сказала:
Вітаємо, Мурко Мурковичу! Діти, всі у дім! Снідати пора.
Марічка розсміялася, штовхнула двері веранди, і з хати війнуло теплом.
