Убогість душі: Історія Оленки з Чернігова
Оленка виросла, як бур’ян біля дороги — нікому не потрібна, самотня. Її ніхто не виховував, не пестив, не жалував. Одяг — з чужого плеча, а часом і зовсім лахи, через які просвічували худі коліна. Взуття завжди було діряве, та й не по розміру. Матір стригла їй волосся «під глек», аби не мучитися з зачісками, але вони стирчали на всі боки, наче бунтували проти байдужості.
У дитсадок Оленка не ходила — батькам було не до неї. Їх турбувало лише одне — де дістати випивку. Батько — жорстокий пияка, матір — Мар’янка, завжди в диму й похміллі. Дівчинка ховалася у під’їздах, коли батьки починали гульвісувати. Втекти означало уникнути побоїв. Але якщо не встигала — потім замазувала синці. Сусіди зітхали, хитали головою: Мар’янка, мовляв, завжди була легковажною, а зв’язавшись із кримінальником — і зовсім пропала. Оленку шкодували. Годували, приносили одяг. Але кращі речі матір одразу пропивала. Так і залишилася дівчинка в латках.
Коли прийшов час йти до школи, Оленка, попри все, вчепилася в навчання, як у рятувальне коло. Читання стало її світом, віддушиною, де ніхто не бив, не кричав, не принижував. Вона читала запоєм, сиділа у бібліотеці, відповідала на уроках і тягла руку, сподіваючись, що хтось почує її голос — тихий, але впевнений.
Але діти жорстокі. Особливо до тих, хто відрізняється. Бідно вдягнена, дивна дівчинка з кумедною зачіскою швидко дістала прізвисько — «Убога». А далі — гірше. Батьки однокласників забороняли із нею дружити: мовляв, «донька алкоголічки — небезпечно». Вчителі, хоч і бачили в Оленці здібну ученицю, мовчали. Адже простіше заплющити очі, ніж захищати дівчинку без роду і зв’язків. Так і росла Оленка — сама проти всього світу.
Порятунком для неї став старий дуб у парку біля ставка. Під його короною дівчинка влаштувала собі схованку. Сюди вона приносила книжки, читала, мріяла. Іногда навіть ночувала тут, якщо вдома було зовсім погано. Тут її слухали лише бездомні пси та кішки — єдині, хто не зраджував.
Батько помер, коли Оленці було чотирнадцять. Замерз у сугробі після чергової п’янки. На похоронах — лише Мар’янка та Оленка. Дівчинка не відчувала горя. Лише сором і полегшення. Матір після цього остаточно з’їхала з глузду. Вибухи люті змінювалися непритомністю. Працювати вона давно не могла. Оленка, щоб не померти з голоду, почала прибирати під’їзди. За кілька гривень купувала бОдного разу, коли вона перевертала сторінки підручника з хірургії, їй постукали у двері — це був Вадим із Ліндою на повідку, а в руках у нього лежало запрошення до медичного ліцею, де вона нарешті могла б почати все спочатку.
