Ось так вийшло:
— У нас тепер двоє нових дітей. Знайшов їх у лісі під старим дубом. Будемо ростити, як своїх, — голос Олега звучав приглушено, ніби пробивався крізь воду.
Ганна завмерла біля плити. З каструлі валила пара, запотіливі шибки затягнуло туманом. За склом вона побачила постать чоловіка з двома клубочками в руках.
— Що ти сказав? — повільно поставила чашку на стіл. — Які ще діти?
Двері розчинилися. Олег увійшов у кухню, зім’ятий, у кожусі, всипаному ялиновою хвоєю. На руках — два хлопчики, загорнуті у старий вовняний плед. Один міцно стискав потертого плюшевого зайця, другий спав.
— Вони просто сиділи під дубом, ніби чекали когось, — прошепотів Олег, опускаючись на стілець. — Навколо — ані душі. Лише дорослі сліди, що йшли у бік болота.
Ганна підійшла ближче. Один із хлопчиків відкрив очі — темні, ясні. Чоло гаряче, а погляд — тверезий.
— Що ти наробив, Олежу? — прошепотіла вона.
У спальні почувся шелест. Шестирічна Мар’янка, їхня донька, вийшла в коридор, потираючи очі. — Мам, хто це?
— Це… — Ганна завагалася.
— Це Тарас і Ярема, — впевнено відповів Олег. — Вони тепер житимуть з нами.
Мар’янка обережно простягнула шию. — Можна їх обняти?
Ганна кивнула. Слова застряли в горлі.
Дні пішли чередою турбот. Хлопчики виявилися молодшими за Мар’янку — років по три-чотири. Лякалися гучних звуків, не їли м’ясо. Ярема ховався за пічкою, а Тарас плакав уві сні.
— Треба повідомити опіку, — сказала медсестра Наталка, яка прийшла оглянути дітей. — Може, хтось їх шукає.
— Ніхто не шукає, — різко відрізав Олег. — Сліди вели до болота. Це все, що треба знати.
— Люди базікають, Олеже. Нащо тобі зайві роти? У тебе вже є… — Вона глянула на Ганну.
— Годі, — голос Ганни став гострим, як ніж. — У нас вже є що?
— Ви ж не на морі живете, — пробуркотіла Наталка, відвертаючись.
Вночі Ганна стояла біля вікна. У темряві колихалися сосни. У дитячій спали троє: Мар’янка обіймала хлопчиків, ніби захищала.
— Не спиш? — Олег обійняв дружину ззаду.
— Згадую.
Він зрозумів, про що. Чотири роки тому, переїхавши у цей дім на краю лісу, вони втратили дитину. Швидко, майже непомітно. Більше дітей не було.
— Якщо ти зміг їх підняти, — Ганна обернулася до чоловіка, — значить, мені їх не можна відпустити.
Він нічого не відповів. Дивився у бік лісу, де під дубом почалася їхня нова історія.
Через тиждень хлопчики перестали ховатися. Тарас навчив Мар’янку ліпити пісочні паски. Ярема гладив сусідського пса.
— Та прямо як твої, — сміялася сусідка. — Особливо цей, з ямочкою на підборідді. Твій двійник.
Олег мовчав. Але ввечері сів біля дітей і почав оповідати казку. Його голос був тихим, як лісовий струмок.
Дім став галасливішим, клопіткішим, але й живеВони знали — тепер цей ліс, цей дім і ці люди назавжди стали їхнім корінням.



