29 грудня, четвер
Цього року, як і завжди, мені захотілося зробити щось незвичне напередодні свят. Щороку перед Новим роком я ритуально вирушаю до ворожки. У Києві їх вистачає, тим паче в нашому старому Подолі. Нібито мені так легше знайти відповіді на запитання, що не дають спокою.
Я знову одна. Скільки б не намагалася знайти свою половинку гідного, чесного парубка виходить, що всі “гідні” давно розібрані. Мабуть, забрала їх рішучість інших дівчат і трохи удачі…
Цього разу мене прийняла сива ворожка з глибокими очима. Вона, крутячи між пальцями янтарний камінь, заявила: “Цього року зустрінеш свою долю!”
Я ледве не засміялася: щоразу все та сама казка. Рік за роком і без змін. Тепер я вирішила діяти жорсткіше: вимагала, щоб назвала мені місце і час точно, і вже пригрозила, що якщо знову пошлють в нікуди, то розповім у соцмережах
Ворожка ледь стримала роздратування, але все ж видихнула: “У поїзді зустрінеш! Бачу високий світловолосий хлопець, справжній казковий принц”
У мене аж серце забилося сильніше. “А який саме поїзд? І коли їхати?”
“Перед Новим роком! Купуй квиток, а серце саме підкаже напрямок”, посміхнулася вона.
Я вискочила з її квартири, викликала через додаток таксі і вже за двадцять хвилин розгублено стояла біля каси на залізничному вокзалі. Очі розбігалися від розкладу, але треба було діяти. “До Дніпра Тридцятого грудня. Купе”, пробурмотіла я, мало не забувши що квитки тепер коштують дорого 1200 гривень.
Вдома швидко спакувала дорожню сумку: термос, найдорожчий светр і подарунок “для удачі”. Думки метушилися, але всередині було одне бажання: нарешті зустріти того, кого шукаю; хоча б наважитися на цей крок.
З поїзда я теж чекала дива у купе, за чашкою гарячого чаю із лимончиком, вже уявляла, як раптом заходить Він. Як тільки не мріяла!
Але в купе зайшла бабуся. “Доброго здоровя, дитино! Це моє місце?” спитала тепло, кидаючи на полицю важку торбу.
Я кивнула, вся моя впевненість зникла. Хотіла вистрибнути з купе, з потяга та було вже пізно. Двері зачинилися. Поїзд рушив. Я трохи розгубилась і майже розплакалась. Бабуся донечці пиріжків везла, а мені запропонувала.
Що ж ти, дитинко, засмутилась? запитала. Я не втрималася і розповіла про свої пригоди, ворожку, “долю на поїзді”.
Ну ти й наївна, мовила вона по-доброму. Доля сама знайде тебе, коли настане час. Не треба метушитися…
Вранці приїхали в Дніпро. Я допомогла бабусі Світлані Олександрівні донести сумки, не знаючи, що робити далі.
Ходімо до мене, не сиди на вокзалі! запропонувала вона раптом. Стіл накриємо, ялинку прикрасимо…
Спочатку вагалася, але хуртовина змусила погодитися. У Світлани Олександрівни вдома було тепло, затишно, пахло пиріжками. Її син, Сашко, красивий, світловолосий, зустрів мене біля ліфта саме такий, як з пророцтва.
Це ж донька моєї давньої подруги, Поліночка! хитро підморгнула мені бабуся.
Проходьте, привітно запросив мене Сашко.
А я, розгубившись, ледве вимовила “добрий вечір”. Прислався наче той казковий принц. Тільки от Лізи, його нареченої, вже не було про це він мовчки сказав матері, зі смутком в голосі
Новорічна ніч минула так затишно! Сиділа за столом поряд з ними, скуштувала салат, слухала жарти. Не хотілося вже нікуди поспішати, до квартирного вокзалу чи назад в Київ
Чому так біжиш від життя? раптом сказала Світлана Олександрівна. Ось поживи у нас, не поспішай.
І я тебе запрошую, погодився Сашко. Завтра разом на ковзанку, з нами цікавіше
“Залишаюсь”, відповіла без вагань і вперше за довгий час захотіла бути там, де мене чекають.
Справжнє диво трапилося у простих речах: у гостинності, теплі та простоті людського щастя. Наступного Нового року зустрічали вже всі вчотирьох: Світлана Олександрівна, Сашко, я і маленький Артем, наш син.
То чи вірю я у новорічні дива? Напевно, такТепер я усміхаюся, нарізаю салат, забираю з кухні пиріжки, і з вікна разом із Сашком дивимось, як світло святкових гірлянд мерехтить у нічному Дніпрі. Артем радісно тупотить ніжками, намагаючись надягти ковзани скоро вперше стане на лід.
Я знаю: чудеса трапляються не тому, що нам їх пообіцяли ворожки чи зірки. Вони прийдуть, коли відкриєш серце й дозволиш долі несподівано зустріти тебе у купе потяга, у теплій оселі, де пахнуть домашні пиріжки, і у вечорах, де тебе кличуть просто бути поруч.
І коли під бій курантів Сашко бере мене за руку, я шепочу: “Дякую, що знайшли мене у звичайний день, у звичайному житті. Це найкраще новорічне диво, про яке я мріяла”.
