Мамо, чому ти завжди така?! голос Орини дрізався на межі розриву. Щоразу одне й те саме!
Ориночко, я лише хочу допомогти! говорила мати в телефонній трубці. Богдан хороший чоловік, навіщо його засмучувати?
Я його не засмучую! Я просто попросила не залишати брудні шкарпетки на підлозі! Це ж елементарно!
Ой, дитино моя, ти надто придираєшся! Чоловіки такі, треба звикнути! У мого діда теж так було…
Мам, не згадуй діда! Я не хочу чути, що жінка має терпіти! Має, має! А чоловік що має?!
Орина притиснула телефон до вуха, ходячи по квартирі колами. Богдан поїхав у відрядження вранці, і вона сподівалась провести день спокійно, та мати, як завжди, знайшла привід подзвонити і віддати поради.
Чоловік має заробляти, а жінка вести дім, наставляла мати. Я все життя прибирала за твоїм батьком, і все гаразд, живіздорові.
Мам, я теж працюю! Повний день! І заробляю не менше Богдана! Чому я маю ще й за ним, як за дитиною, прибирати?!
Тому що ти дружина. Ось така у нас роль. Ориночко, не злись на стару. Я ж добра до тебе.
Орина видихнула, стискаючи перенісся пальцями.
Знаю, мамо. Просто втомилась. Дуже втомилась.
Тоді відпочинь. Відклади прибирання, лягай.
Не можу. Бардак такий, що очі болять.
Вони попрощалися, і Орина кинула телефон на диван. Огляднула кімнату дійсно, треба прибирати. Перед від’їздом Богдан залишив справжній хаос: речі розкидані, на кухні гора немитих посудин, у ванній його бритвені інструменти розкидані по раковині.
Орина підстала, закотила рукава, схопила ганчірку. Спочатку кухня посуд миєлася по черзі, чашки, сковорідки, потім столові, пилососив килим. До вечора дісталася й спальня.
Ліжко не заправлене, постіль змята, подушки на підлозі. Орина зняла простинини, щоб відправити їх в пральню. Богдан завжди спав неспокійно, крутнувшись, зкидаючи ковдру. Вона звикла.
Коли тягнула простинну, вона застрягла. Орина присіла на корточки, заглянула під ліжко. Там, у запиленому кутку, стояла коробка. Проста картонна коробка колишньої взуттєвої упаковки, заклеєна скотчем.
Витягла її, відстирала пил. Коробка важка, у ній щось хрумкало. На кришці не було напису.
Що це? пробурмотіла Орина сама собі.
Вона не пам’ятала такої коробки. Богдан ніколи не говорив про щось, що зберігає під ліжком. Любопытство взяло гору.
Відклеївши скотч, вона підняла кришку. Всередині лежали жіночі речі: блузка блідо-рожева, з мереживним комірцем; шовковий шарфик блакитний, візерунок; шкіряні рукавички темно-коричневі; записна книжка в шкіряному переплеті; флакон старих духів з потертою етикеткою.
Орина розкрутила блузку розмір не її. Вона носила 44, а це був явно 4648. Стиль інший блузка з рюшами, оборками, зовсім не її строгі сорочки й ділові сукні.
Відчинивши флакон, аромат ударив у ніс важкий, солодкий, східний. Орина ніколи не користувалась такими ароматами, воліла легкі квіткові.
Серце забилося швидше. Чужі речі, під ліжком її чоловіка.
Відкрила записну книжку. На першій сторінці жіночим почерком було написано: «Дневник Марини».
Марини? Орина листала сторінки. Записки короткі, датовані. Останній запис 15 березня. На календарі вісім місяців минуло.
«Сьогодні він знову не подзвонив. Обіцяв, а не подзвонив. Я чекаю, а він мовчить. Біль.»
Перевірила ще одну сторінку назад:
«Зустрілися в кафе. Він говорив про майбутнє, що скоро все зміниться. Я вірую йому. Хочу вірити.»
Запис за тиждень раніше:
«Він подарував мені цей шарфик. Сказав, що блакитний мені підходить. Я щаслива.»
Орина захлопнула блокнот, кинувши його назад у коробку. Руки тряслись, голова гуркотіла. Богдан. Її Богдан. У нього була інша жінка. Марина.
Взяла телефон, набрала номер чоловіка. Довгі гудки. Богдан не відповідав. Знову і знову. Після пятого дзвінка він підняв.
Алло? Оро, що сталося? голос сонний, роздратований.
Хто така Марина?! вигукнула Орина.
Тиша. Довга, тягуча.
Що? переспросив Богдан.
Марина! Хто вона?! Я знайшла коробку під ліжком! З її речами! З щоденником!
Пауза, потім важке зітхання.
Оро, зараз не можу говорити, сказав він тихо. Завтра повернусь, обговоримо.
Ні! Зараз! Поясни зараз!
Не по телефону. Завтра, він повісив слухавку.
Орина глянула на екран, не вірячи. Він просто збросив дзвінок. Знову спробувала номер недоступний. Богдан вимкнув телефон.
Впала на ліжко, зажала обличчям руки. Сльози ллються, гарячі, пекучі. Богдан зраджував. Весь час, поки вони жили разом, він зустрічався з Маріною, дарував їй подарунки, ходив у кафе, обіцяв майбутнє.
Плакала, доки сльози не висохли. Після цього підмыла обличчя холодною водою, подивилася в дзеркало бліда, червоні очі, розпатлане волосся. Плачевний образ.
Повернулася до спальні, знову взяла коробку і перебрала речі. Блузка, шарфик, рукавички, духи, щоденник. Все старе, зношене. Блузка навіть поблікла на плечах, рукавички стерті.
Знову відкрила щоденник, прочитала записи підряд. Починалися три роки тому.
«Зустріла його в парку. Говорили про книги. Він розумний, начитаний. Мені сподобався.»
Три роки назад. Ори і Богдан були вже пять років у шлюбі. Отож він зраджував майже весь спільний час.
Далі записи ніжні, наївні. Марина закохувалась у Богдана всім серцем, писала про кожну зустріч, кожне слово, надії й мрії. Він обіцяв, манив, але ніколи не говорив про розлучення. Обіцяв «скоро», «потім», «коли буде час».
Останні записи сумні.
«Він усе рідше дзвонить. Каже, зайнятий, втомився, проблеми на роботі. Я розумію, але боляче. Хочу бути поруч, а він не пускає мене в своє життя.»
«Сьогодні не прийшов на зустріч. Я чекала дві години. Він написав, що забув про термінові справи. Забув про мене.»
«Втомилася чекати. Втомилася вірити. Мабуть, час відпустити. Але як?»
Потім записи обірвалися. Останній про те, що він не подзвонив.
Орина закрила щоденник, поклала його назад. Сіла на підлогу, спиравшись спиною об ліжко. Що далі? Розлучення? Суперечка? Пробачити?
Вона не знала. Просто сиділа в порожній квартирі, обхопивши коліна, і дивилась у нікуди.
Ніч пройшла без сну. Орина вертілася, піднімалася, ходила по квартирі, знову лягала. На світанку голова розбивалась від болю, очі склеювалися.
Богдан повернувся вдень. Відкрив двері, зайшов, скинув сумку в коридор. Орина сиділа на кухні, пила каву. Коробка стояла на столі.
Привіт, сказав Богдан тихо.
Орина не відповіла, лише дивилась.
Він підвівся, сів навпроти, поглянув на коробку.
Ти читала? кивнув він на щоденник.
Читала.
Все?
Все.
Богдан провів рукою по обличчю, зітхнув.
Оро, це не те, що ти думаєш.
А що я думаю? вона стискала чашку. Що ти зраджував мене три роки? Зустрічався з Маріною, обіцяв їй майбутнє, а жив зі мною?
Ні, спростував він. Це не була зрада.
Тоді що? підвищила голос. Дружба? Випадкове знайомство?!
Марина моя перша дружина, виговорив Богдан.
Орина застигла. Чашка вискочила з рук, впала на стіл, розливши каву.
Що? прошепотіла вона.
Перша дружина. Ми одружились, коли мені було двадцять один. Вона була девятнадцять. Прожили рік, потім розлучились.
Ти ніколи не казав, що був одружений! Оро підстрибнула. Я питала, ти казав «ні»!
Тому що це було боляче. Дуже боляко, опустив голову Богдан. Марина захворіла. Онкологія. Ми розлучились, бо вона не хотіла, щоб я жив її хворобою. Сказала, що молодий, знайде іншу, буде щаслива. А вона залишилась сама боротись.
Орина стояла, не в змозі вимовити слово. Богдан продовжував:
Я не хотів розлучатись. Клявся, що буду поруч, що пройдемо разом. Але вона настояла. Подала на розлучення сама, я навіть не встиг нічого зробити. Ми розійшлися, я пішов. А вона залишилась.
І що далі? Оро сіла назад.
Після того я намагався жити далі. Працював, знайомився з дівчатами, та нічого не було. Через кілька років зустрів тебе. Закохався. Вийшов заміж. Думав, що забуду.
Але не забув, завершила Оро.
Не забув, кивнув він. Марина звязалася три роки тому. Написала, що хоче зустрітись. Я їхав. Вона була інша. Хвороба відступила, лікування пройшло, лікарі дали хороші прогнози. Але вона постаріла, в очах була сумна туга
Богдан замовк, проковтнув.
Ми почали зустрічатись. Просто розмовляли, пили каву, гуляли. Вона розповідала про лікування, про те, як страшно і самотньо. А я мовчав про тебе. Не міг сказати, що знову одружений. Боявся її поранити.
Тому вона писала в щоденнику, що чекає від тебе майбутнього, гірко усміхнулася Оро. Вона думала, що ви знову будете разом.
Так, кивнув Богдан. Я не сказав їй правди. Просто підтримував. Дарував подарунки, намагався бути поруч. Але нічого більше. Клянуся, Оро, я ніколи не зраджував тебе в прямому сенсі. Не було нічого фізичного.
Але емоційно ти був з нею, Оро відчула, як сльози знову піднімаються. Ти її кохав.
Кохав. Люблю. Вона частина мого життя, моєї історії. Але я люблю і тебе. Поіншому, та люблю, простягнув він руку через стіл, та Оро віддерла її.
Що з нею зараз? Чому записи обірвались? спитала вона.
Богдан мовчав. Потім тихо сказав:
Вона померла. Вісім місяців тому. Хвороба повернулась. Лікарі нічого не змогли зробити. Все піде швидко.
Оро прикрила обличчя руками. У голові не вліталося. Богдан зустрічався з колишньою дружиною, яка вмирала. Підтримував її, дарував подарунки, давав надію. А сам жив з нею, Оро, спав у одному ліжку, казав «люблю».
Чому ти не сказав? спитала вона крізь сльози. Чому мовчав?
Бо боявся. Боявся, що ти підеш. Я знав, що роблю неправильно, що обманюю вас обох. Але не міг інакше. Марина була одна, хвора, вмирала. Я не міг її кинути. А тебе не міг втратити.
Тобто ти обрав обман, сказала Ора, підвищуючи голос. Обманяти мене, обманяти її. Грати в двійкову гру.
Я не грав! Я намагався врятувати хоча б щось! вигукнув Богдан. Марина була приречена, я це знав! Лікарі казали, що у неї максимум рік! Я хотів, щоб цей рік був не самотнім! Щоб у неї була надія, віра у щось!
За мій рахунок?! закричала Ора. Ти дав їй надію, а мені брехню! Три роки ти брехав меніОра, зрозумівши, що довіра зраджена назавжди, вирішила залишити Богдана і піти самостійно, шукаючи новий шлях до щастя.
