— Стій! Він проживав мої гроші, а тепер ще й я маю йому щось виплачувати? Яким чином?
— Це ж твій вітчим! — вистрілила мати.
Оксана підняла брови так високо, що чоло зморщилося, наче гармонія. Мати дивилася їй у вічі, схрестивши руки. На кухні було душно, немов у їхніх стосунках.
— Батько залишив мені половину квартири. А ця людина — чужий для мене, — спокійно сказала Оксана.
— Та ти ж розумієш, — заперечила Наталя. — Він живе тут десять років. Він теж вкладався у цю оселю. Допомагав, як міг.
Оксана ледве стримала смішок.
— Допомагав? Коли саме? Коли стояв біля плити й читав мені нотації про те, як правильно смажити картоплю для нього, хоча сам і яєшню не приготує?
— Ну, може, не в грошовому сенсі, — пробурчала мати. — Але він же частина сім’ї. Ти ж сама звала його татом.
Оксана сплеснула поглядом по магнітиках на холодильнику. Там висіли старі — зображення Львова, Одеси, Києва, куплені ще з батьком у подорожах. Колекція перестала збільшуватися, коли в будинку з’явився Віктор.
— Один раз назвала, щоб ти не засмучувалася, — тихо призналася Оксана. — У чотирнадцять. А він потім розмахував цим, як прапором.
В голові спалахнуло небажане спогад: повертається додому, пригнічена і зла. Усі пішли до кіно, а її не пустили. Віктор заявив, що «дівчина має сидіти вдома, а не блукати».
— Чому? Усі йдуть!
— Знаєш, Окс. За мого дитинства діти не сперечалися з батьками. За такі витівки нас ременем повчили б.
Він не підвищив голосу, але слова його вп’ялися в горло. Оксана тоді не заплакала. Просто лежала, вткнувшись у подушку, і чула, як він бурчить за стіною:
— Розпестила ти її. Принцеса виросла. Лише гроші на неї летять, а користі нуль.
Оксана стиснула кулаки. Це був лише початок. Потім пішли докори: що ходить «як неохайна», що «багато їсть», що «говорить дурниці». Він командував нею, ніби вона служниця у його володіннях.
Але Оксана зрозуміла: він відігрувався. На роботі його ніхто не слухав, і сам він туди не поспішав — працював уривками. Зате вдома міг прикрикнути, стукнути кулаком, імітувати владу.
— Мамо, — Оксана вийшла із спогадів. — Пам’ятаєш? Половина моя. За законом. Віктора в документах немає.
— Окс, ти не розумієш. Якщо продамо і поділимо на двох, Віктор… Він сприйме це як зраду. Він же вважає тебе донькою.
— Так, схоже. Дай подумаю… А якщо я продам свою частину незнайомцю, і він буде ділити кухню з цим «майже татом», це теж буде зрадою?
Наталя замовкла, закрила очі. Губи тремтіли. Вона боялася залишитися сама.
— Він стільки років тут живе, — прошепотіла. — Вклав душу. Невже ти не відчуваєш?
— Я відчуваю. Відчуваю, що якщо не відстою своє зараз — ніхто не допоможе. А ще відчуваю, що з таким підходом колись стану тобою. Посаджую собі на шию чоловіка і буду плакати.
Вона пішла. Не могла більше дихати в цьому чужому домі.
На вулиці пахло весною. Діти їли морозиво, автобус ревів на зупинці. Життя йшло далі, ніби в квартирі на п’ятому поверсі не сталося маленького землетрусу.
Після сварки Оксана не телефонувала майже тиждень. Навіщо спілкуватися з людиною, яка лише повторює чуже луно?
Вона зосередилася на справі: знайшла риелторку, пояснила ситуацію. Шукали покупця на її частку — хоча б на кімнату грошей, щоб не знімати.
Покупець знайшовся швидко. Чоловік після розлучення, тихий, чемний. Навіть Наталю не довів до істерики — що вже досягнення.
Але як тільки він пішов, Оксані посипалися голосові:
— Окс… Ти ж не просто квартиру продаєш. Ти зраджуєш сім’ю.
Вона слухала, не відповідаючи. Зненацька відчула себе зрадницею. Чи правильно це? Життя з сусідами — не мед, але де тоді жити?
Вона набрала батька. Вони спілкувалися рідко — він жив у іншому місті, мав нову сім’ю. Але коли було важко, вона дзвонила.
— Привіт, тато. Пам’ятаєш квартиру, яку ти на нас оформив?
— Звісно. Що з нею?
— Мама хоче, щоб її новий чоловік отримав частку. Мовляв, «він тут десять років жив».
На тому кінці замовкли. Потім батько зітхнув:
— Я ж не просто торгувався з твоєю мамою. Я хотів дати тобі старт. Тобі, а не їй. Щоб ти не знімала, не залежала. А хто там тепер живе — це вже її вибір.
Оксана нічого не знала про це. Завжди думала, що їй належить лише половина.
— То я права?
— Ти доросла. Роби, як вважаєш за потрібне. Але не зі злості, а з розумом.
Після дзвінка стало легше. Але в голові спалахнув ще один спогад.
Колись, коли вчилася в коледжі, мати й Віктор змусили її працювати. Оксана роздавала листівки, заробляла кОксана відчула, як важкість зійшла з плечей, і переступила порог своєї нової, маленької, але рідної оселі.
