Хорошо влаштуватися
Надія жила, як кажуть, «по накатаній», крокувала сумною, втомленою дорогою, голову опускала низько, бо чим би вона могла виділятись, коли, підрахуймо, заслуг у неї й зовсім немає! Зовнішність «середньостатистична».
Її чоловік, Іван, завжди казав, що у Надії все звичайне. Краси її Олена давно не помічала, вже давно пропустила.
Колись Надія була однією з перших красунь в університеті: струнка, миловидна, кістка, хоча трохи широковата це успадкувала від бабусі Марії, що приїхала з села, міцна, груба, вроджена в генах, проте проти науки не протистояла
У Надії в крові плекались батькові гени. Тато був «інтелігентом»: інженер і літератор, вивчав вищу освіту. Він сформував дочку, прикрасив її. Ніс був інший, ніж у Марії, плечі трохи підкочені, а ноги не для резинових чобіт чи валенток, а «міські» схожі на ті, що кращі за сільську дідуся.
Отже, з батьків Надія вийшла красивою, приємною, надзвичайно скромною і тихою і це теж добре. Бабуся Марія часто розкриваючи рот, випускала так багато зауважень, що вуха в трубочки скручувалися, сварила все навколо. Мати Надії, Ольга, спочатку теж так поводилась, коли вийшла заміж за батька Надії, Федора. Але потім втрималася, прикусила язик. У хорошій квартирі з фікусом у холі, в багатоквартирному будинку, серед сусідівнауковців й академіків, не можна виділятись миттєво вигнано!
Ольга затихла, а Надія ще мовчазніша народилась.
Терпі́лудитинко, виростай! визираючи з важких чобіт, що давно перестали блистіти, ворчала приїхала навестити внучку бабу Марію. І ти, Зоряно, в’їхала. Будеш такою. Порожня степ, полин, і тільки! Куди вітер піднесе, туди й схилите! А куди ж наша порода поділа, Михайлівка, а? Куди? Зятьку, не знаєш?
Федір знизав плечима і ховався подалі від клопотливих квасолек і «Хутірського» горілки тещі, йшов до кабінету, сидів там довго, доки Ольга на кухні поливала маму чаєм і слухала розповіді про її життя.
Баба Марія ніколи не спішила. Спочатку розгорнуто висловлювала, стукаючи по скатерці, новини про село, сусідів, хто з ким, а хто проти кого, потім переходила до теми городу, врожаю свого і сусіднього. А далі, цокнувши зубом, голосно кликала внучку, що сховалась за скляною вставкою кухонних дверей.
Надія виходила, соромязливо, з сумнівом поглядаючи на маму. Та та відверталася. Федір тещу не вітав, хоча її огірки під горілку лущилися лише так. Огірки огірки, а ось спілкування Надії з бабусею наказали скоротити. І зявилось, що Оля має прогнати Надію в її кімнату. Проте, з іншого боку, мама багато допомагала Олі з новонародженим, доглядала трирічну Надію, коли вона захворіла пневмонією, ослабла, не їла. Анна Власівна приїхала, забрала дитину, везла зимою, заворуваною в шубу, на машині колегії.
Федір потім кричав, що не варто було пускати, але Оля його заспокоїла. За містом, при хорошому харчуванні, Надія швидко одужала, приїхала до матерівізитерки, прильнула головою до грудей, зітхнула скучила. Федір лише рукою помахнув, рот відкрив і закрив, поглянув на тещу під кутом.
У бабусі Марії була якась сила, впевнена, міцна, ніби кулаком вона пробивала свідомість, миттєво освітлюючи те, про що Оля не дозволяла собі думати. Через це зять її і не любив, боявся.
Чому ж зять мене не вітає? Я ж на весіллі хороші гроші вам подарувала! А що говорити красиво не вмію, то не провина, а моя біда! гучно плакала баба Марія, сидячи у доньки в гостях, і підносила внучці велику шоколадку «Аленка».
Надія кивала в знак подяки, та шоколадку не їла, поставила на стіл.
Що? Дитинко, кусай! Розгорни, і кусай ще! намагалася допомогти дівчинка-гості, та Ольга зупиняла маму.
Федір не дозволяє солодке перед вечерею. У них так не прийнято пояснювала тихо вона.
І це «у них» різало вуха Марії й змушувало Олю червоніти. Неприємно, сумно. Але в будинку був чоловік, була «голова»! І ніколи Оля не стала господинею в домі, жила оберталась, старалась мовчати. А коли гості приходили до чоловіка, накривала стіл і сиділа, посміхаючись, кивала. Їй нічого не сказати, вона завжди вдома, в господарстві, які тут розумні розмови.
Надія брала з неї приклад, «не випинялася».
Через якийсь час Анна Власівна не могла лишатись у будинку з зятем, усе її там дратувало, стискало. Після кількох сварок вона перестала приїжджати і до себе не звала. Іноді лише коли Федора не було вдома, вона телефонувала, слухала довгі гудки, поступово спадаючи, опускала голову, а потім підвищувалась, почувши голос Надії.
Як ти там, кровинко моя? Не приїжджаєш, не навідаєш шепотіла баба Марія, витираючи серветкою сльози. Плакати вона останнім часом часто, «від нервів».
Усе нормально у нас, бабусю. Я в університеті навчаюсь, сьогодні вихідний, мама зараз до поліклініки пішла, тато на роботі, кивала плечима Надія.
Їй усе було нормально. Світ існував за якимсь законом, традиціями, світом, притриманим її сімї ну й добре, тоді все зрозуміло, все правильно, просто.
Тато голова, розумний, освічений. Мама проста, до сих пір жує соняшникове, плює в кулачок. Батька це дратує, він просить «культурати» вживання продукту, а мама не може або не хоче. Тоді глава сімї виганяє її на балкон.
Сиди там, бо не можеш зрозуміти, що це огидно! з роздратуванням махає він рукою до дверей балкону.
І мама сидить там, у халаті, з завитками на голові, сумно плює шелуху в кулачок, зітхає, розглядаючи розпливлені ноги, білі, розпухлі. Вона вдячна Федору, що полюбив її, витягнув з села, прийняв, прощає багато, виховує.
Ольга навчалась в педагогічному училищі, Федір її побачив на танцях у Парку культури, куди дівчата приїхали на свято. Закохались, і не просто, а з «наслідками» у вигляді Надії. Потрібно було одружитись. Батьки Федора здивувались вибору, а потім вирішили, що злиття двох світів: інтелігентного міського і сільського, це благородний вчинок. Федір підняв Ольгу до світла культури. У цьому плані вона влаштувалась дуже добре
Надія пішла по стопах матері, закінчила інститут, теж вибрала професію педагога. Але ні дня вона не працювала, як і мати. Вийшла заміж за Івана. Чоловік був простіше, звичайніше, ніж батько, але теж з «інтелігентів», хоча в молодості Надії популярними були вже не вони, а модні стиляги.
Іван же був, навпаки, консервативний, у яскраві костюми не ходив, читав класику, ту, що «важчa», з філософськими роздумами на два аркуші. Федір знав його з якихось проектів, як відповідального, скрупульозного, скромного. І затвердив шлюб Івана з дочкою.
Надія, здавалось, не проти, сиділа вдома.
Розлучились, Надія переїхала до чоловіка. Той жив з батьками у трьохкімнатній квартирі. У Івана була ще старша сестра, та вона давно утікала до Канади.
Батьки Івана були людьми старими, вже не займались справами, теща передала всю владу будинку невістці і, захопивши трохи речей, наказала сину увезти її і діда на дачу.
Ну, а ви тут розмножуєтесь, доки Бог дасть. Все! підсумувала вона. Не хочу при вас бути, дві господарки наша кухня не витримає.
І поїхала.
Квартира, заповнена темними деревяними «стінками», завалена «приданим» купою прости́нь, наволочок, рушників, відрізків неймовірних кольорів, суконних крихт, якихось металевих речей, чотирма сервізами й нескінченними кришталями різної цінності, тьмяними лампочками, завішеними вікнами, аби не бачити з сусіднього будинку, як тут живуть, і де Ваня ховає гроші усе це здалося Надії сірим.
Хоч би замінити штори, меблі, можливо, підновити лак на паркеті казала Надія, та Це виявилось дорогим і зовсім не потрібним. Івана. Він і так добре жив. Раніше була мати, що варила йому манку поранку. Тепер замість неї Надія. Любить його, тішиться, молода, «жадає тілесних задоволень», хоче догодитися і не сперечається.
У вихідні Ваня, встаючи рано, смажив собі яєчню, стоячи на кухні в відстираній сорочці, не витрачав на нові гроші «нечого». Надія, перелякана, підскочивши, розглянула годинник, роздумувала, чи спала вона, чи ні, чи чоловік кудись підете, чи весь день буде вдома. Найчастіше вони сиділи вдома. У театр і кіно Іван не ходив, Надію не віз, бо треба економити.
Ця його риса ощадливість, що доходить до божевілля, не одразу проявилась. Коли знайомились, Надія думала, що Іван просто міцний господар, бо за кожну копійку бореться. Вона звикла, що чоловік вирішує все, а жінка погоджується. І мама так живе!
Ваня був «інтелігентом», та не спадковим, а з «низів». Батьки з вищою освітою не мали, працювали на простих посадах, а за дочку і сина раділи прославлять прізвище, вийдуть у людей.
Івану таке вірування підходило. Науковий співробітник, хоч і молодший, майже сорок років, в голові готова дисертація, та руки не доходять писати, планів безліч, в тому числі і перебудова дачі. І все ж він! Він, Іван, вирішує, його влада перша!
Ну що тобі, Грізний! підхоплювала новини про онуку від Оленки, виляла руками Анна Власівна. Навіщо йому такий? Нормальних чоловіків багато!
Ти не розуміеш, мамо! Надія зробила правильний вибір. Там і квартира в центрі Києва, і професія у Вані, як у мого Федора, значуща. Жінка має добре влаштуватись, хоч і звучить зневажливо. А що скупість То з сімї. Ранішето кожну копійку рахували, піди. Як ти.
Анна Власівна обідила. Так, гроші вона ніколи не марнотратила, і не було їх стільки, щоби розкидати. Проте ніколи не позбавляла Ольгу ні їжею, ні одягом. Потрібно пальто беруть хороше, міцне, красиве. Дорого? Не важливо! Анна позичить у сусідів, потім віддасть до копійки, не втрачає, візьме ще роботу, а у Ольги буде все найкраще!
Анна Власівна підняла Ольгу сама, без чоловіка. Не кинула, не залишила сімю. Погин
Коли дочка в училищі збиралась вступати, Анна Власівна в честь події відвела її до ательє, де було наймодніше плаття, яке сама хотіла Ольга. У ньому дівчина познайомилась з Федором. Тож Анні Власівній нема чого в обличчя кидати копійки, вона інша!
Після того розмови не дзвонили, не навідали один одного
А Надія з Іваном жили. Пристрасть чоловіка швидко пройшла, йому набридли ласки, зайняли багато сил. І йому було на десять років більше, ніж Надії, не до дурної романтики.
Надія сприймала все як дане. Чоловік є, каже, що любить, і все добре. Батьки задоволені, хвалять вибір Надії. А рештаТож, зрозуміла Надія, що справжнє щастя це не кількість грошей чи статусу, а вміння цінувати прості миті разом із тими, кого любиш.
