Знаєш, Юрко, вона твоїй сестрі, а я твоїй дружині. І я вже не можу терпіти, коли ти береш у наших дітей і підкидаєш усе Оленці.
Юрко сам розумів, що дружина права, та в інший спосіб він не міг вийти. Коли сестрі була потрібна підтримка, він був перший, хто простягнув руку так воно й було з малих літ.
Юрчику, дай-но мені цвях, крикувала семирічна Оленка, стоячи на старій табурці біля крихкої стіни.
Навіщо цей цвях? насторожився девятирічний брат.
Буду будку для кота робити.
Знову? Коли я допомагав минулого разу, кіт у ній не спав, а ти тиждень ображалась.
Цього разу все вийде, бо обшиватиму її барвистою тканиною.
Так вони росли два пагінці з одного кореня. Мама працювала на ДТЗ «Київхіммаш», батька вже не було. Юрко, ще підліток, взяв на себе роль «головного» у хаті: лагодив велосипед, міняв кран, готував вечерю на плиті-героїні.
Юрчику, а чи вийде у мене вдасться стати актрисою? запитала Оленка.
Ти вже актриса. Коли вчора впала, ридала, а потім з усмішкою зїла варення це був справжній театр.
Час летів. Юрко закінчив технічний коледж, став електриком, оселився в Дніпрі, одружився з Тетяною. Оленка вступила до педагогічного інституту, жила в гуртожитку, приїжджала до брата, коли могла.
Тетяна лише зітхнула:
Знаєш, Юро, твоя сестра вже доросла. Може, вже час їй самій справлятись?
Вона не валіза, яку можна просто віддати, тихо відповів Юрко. Вона моя сестра.
Після інтернатури Оленка поїхала працювати в село Кобеляк за направленням. У холодному гуртожитку залишилась одна кімната, стара печка і мізерна зарплатня 3000грн. Юрко приїжжав на свята:
Журавлю уже казав: купи обігрівач.
Нараз нема грошей, треба книжки для дітей купити.
Я привіз. І ще куртку.
А Тетяна не ображатиметься?
Сваритиметься. Але ти не будеш замерзати.
Одного разу вона подзвонила в сльозах:
Брате я дитину чекаю.
Вітаю а навіщо плакати?
Він пішов. Сказав, що «не готовий до такого».
Ох, йому гірше. Тримайся. Я приїду.
Не треба я сама
Сестро, це вже не розмова.
Він прибув наступного дня, привіз продукти, 2000грн, теплу ковдру й дитячі речі.
Тетяна дуже сердиться, сказав, сидячи за кухонним столом.
Я не хочу, щоб через мене виникали сварки
Слухай. Моя дружина добра жінка, та не вона мене виростила.
Ти розумієш, це вже не просто телефон, що я втратила. Це щось серйозніше
Ось чому я й тут.
Юрко був поруч у найважливіший день. Тримав племінника на руках, як найдорожчий скарб.
Як назветимеш його?
Матвійко.
Гарне імя. Він виросте і буде твоїм захисником, як і я.
Після народження татко допомагав регулярно: то гроші на суміш, то ремонт у кімнаті, то візочок. Тетяна тихо віддалялася.
Одного вечора вона заявила:
Юро, я не проти, що ти допомагав Оленці. Але коли ти щоразу береш з нашого бюджету це вже не підтримка, а збиток для нас.
Я розумію, відповів Юрко. Але інакше я не можу.
А я не можу жити, відчуваючи, що твоя сестра завжди перша, а ми другі.
Юрко мовчав. Любив і сестру, і дружину однаково.
З часом Оленка піднялася на ноги, відкрила у селі дитячий гурток, її цінували й любили. Син виріс слухняним, тихим хлопчиком.
Юрко приїжджав рідше, та завжди щось приносив:
Матвійку, дивись, що дядько приніс конструктор!
А мама казала, що ви вже старші з тіткою Танею, вам самим важко, а ми ще й додаємо.
Я ще не такий старий, як вважає твоя мама.
Коли Юрку виповнилося пятдесят, він серйозно захворів. Тоді Олена приїхала в місто з банками варення, домашніми котлетами і сином.
Тетяно, можу прибрати? У Юрка завжди бардак на столі, посміхнулася Олена.
Прибирай. І котлети став. Він без тебе нічого не їсть.
Це неправда! пробурмотів Юрко, лежачи на дивані.
Звісно, неправда. Тільки так схуднеш за тиждень
Вони сміялися, наче в дитинстві. І Тетяна вперше подивилася на Олену не з ревністю, а з розумінням.
Знаєш, тихо сказала вона, коли Олена пішла до кухні, ти мав рацію. Вона хороша. Просто мені здавалося, що ти вибираєш між нами.
Я ніколи не вибирав. У моєму серці місце і для вас обох.
Через рік у Тетяни та Юрка народилася внучка.
Матвій став студентом. Оленка залишилась вчителькою в селі, щонеділі дзвонила братові:
Як ти?
Та нічого. Тетяна вишиває, я телебачу. А ти?
Матвій на канікулах, ходимо разом по гриби.
Добре, що виріс добрим і чесним.
Бо ти йому був прикладом.
У старості, сидячи разом на лавці під хатою, Олена сказала:
Юро, я думаю, Бог саме дав мені тебе за брата. Бо без тебе я б не впоралася.
А я без тебе був би іншим. Ти була завжди поруч з дитинства і досі. Це не «допомагати». Це бути родиною.
