Знову він лижеться! Максиме, забери його!
Оленка роздратовано поглядала на Петра, який безглуздо скакав біля ніг. Як так сталося, що їм випало таке незграбне щастя? Довго обирали, радилися з кінологами, розуміли всю відповідальність. Зрештою зупинилися на східноєвропейській вівчарці і друг, і сторож, і захисник. Як той шампунь, усе в одному. Тільки що самого захисника чутно треба від дворових котів рятувати…
Та він ще малий. Ось підросте сам побачиш, заспокоював Максим.
Авжеж, чекаю не дочекаюся, коли це теля виросте. Ти бачив, як він жерти почав? Ми ще його прогодуємо? І не гуркочи, дубино, Даринку розбудиш! бурмотіла Оленка, збираючи взуття, яке Петро розкидав.
Ми жили на Проспекті Свободи, на першому поверсі старої «сталінки», з вікнами, що ледь визирають з-під асфальту. Місцина чудова, якби не одне «але»: вікна виходили у закуток двору, куди вечорами збиралися чоловіки «погомоніти», десь сварилися, а в тіні блимали підозрілі постаті.
Майже увесь день Оленка лишалася вдома одна з немовлям Даринкою. Я працював у Львівській галереї мистецтв, а вільний час проводив на барахолках і книжкових ярмарках. Впізнавати у натовпі антикваріат у мене вдавалося легко «око-алмаз», як жартувала дружина. Так і накопичилася у нас вдома непогана колекція картин, у буфеті сервіз з косівської кераміки, скульптурки соцреалізму, столове срібло з дореволюційних часів… Оленка хвилювалася: скарби, мала дитина А в будинку крадіжки не рідкість.
Оленко, як гадаєш, з Петром краще зараз гуляти чи після обіду?
Не знаю. Мені не собаче це діло!
Лише почула слово «гуляти» Петько, наче здурів, полетів у коридор, ковзнув на повороті, схопив повідок і повернувся, підстрибує до стелі. Еге ж, не пес коняка. Всіх любить, до всіх ластиться, всім мячика тягне, гостям на поріг. Душа на розпашку, хлопець-рубаха. Але брали-ж для безпеки! А він і котів не ганяє біжить з мячем, думає, зараз з ними пограє. Ну, й відгріб кілька разів по носі. Оце охоронці Треба було кота заводити.
Завтра знову цілісінький день одна. Я їду у Підкамінь на Левитана-й фестиваль, а їй сидіти стережи фарфор, та з вухатим гуляй Не було турботи у жінки!
На світанку я тихо підвівся, щоб не турбувати Оленку. Як там не було вона чула: закипів чайник, дзенькнув повідок, Петру шепочу, щоб не скавчав… Під ці мирні звуки вона задрімала, а коли прокинулася мене вже не було. День пішов, як зазвичай. Тихий, спокійний. Чи не щастя це? Подруги зітхають: раненько заміж вийшла, між чоловіком і дитиною розриваєшся, вариш, прибираєш… А чому в тому побуті немає краси? Хай не все, як мріялося: чоловіка часто немає, простору бракує, грошей завжди обмаль. І головне його шалена пристрасть, куди стільки гривень зникає Зараз он друга вухатого привів возитися ж Оленці. Але вона знала: коханих приймають і з недоліками, і з рисами. Досконалості ніхто не обіцяв Зрозуміла цю просту істину і заспокоїлася, почала радіти тому, що є.
Оленка сиділа з Даринкою у дитячій та заснула біля грудей. Дзвінок у двері не стали відчиняти. Гостей ніхто не чекав, а хто ходить в гості без попередження через цілий Львів? Ось ці дорогоцінні ранкові години! В будинку тихо: годинник цокає, з балкону чути щось рідне гул трамваю, бахкання автобусів, рух мітли по асфальту, дитячий галас у подвірї… Ну а де Петько забарився? Давненько не чути, підозріло. Не такий вже і вухатий, як здається просто характер у нього такий: баламут. Тепер ось живи з ним, годуй, вигулюй а користі нуль. Краще б болонку завели…
Оленка милувалася дочкою, та, напившись досхочу, відпустила маму. Ой, яка ж чудова дівчинка! Золото моє, шепотіла Оленка, вкладаючи Даринку. Роси..! Чого ще треба для щастя?
Раптом із зали долинув дивний звук. То був чи то тріск, чи писк. Вона прислухалася. Тріск повторився. Ледь дихаючи, вона скинула капці, навшпиньки прослизнула до зали. Перше, що насторожило спина Петра. Немов ховався за шторкою, що відділяла коридор від зали. На всіх чотирьох підібрався, застиг у напруженій позі, висолопив язика, пильно вдивляється в куток кімнати. Оленка прослідкувала за його поглядом і заклякла: у вікні, точніше, у кватирці, застрягла половина чоловіка! Голова лиса, бикувата, руки з плечима вже в кімнаті, мужик, сопучи, силкувався втиснути у форточку своє сухорляве тіло. Чи це відбувається зі мною насправді? Що робити? Кричати? Він майже весь у квартирі! Ще мить і
Вона здригнулася від крику. Чорна тінь метнулася до вікна лише тоді зрозуміла, то Петро. Миттєво заскочив на підвіконня, вчепився у горлянку грабіжнику! А-а-а!!! заволав той низьким, хрипким голосом, витріщивши очі так, що ті мало не вилетіли з орбіт. Оленка вибігла на сходи, покликала сусідів і далі вже все було не так страшно. Народ зібрався, викликали поліцію. Всі намагалися допомогти, хоч і не мали як але їхня присутність стала порятунком. Що б вона робила сама? Переборовши страх, Оленка підійшла до грабіжника: щоб тільки Петро не загриз йому горло, не вистачало ще біди! Але Петько вчепився збоку, у комірець, тримав кріпко, та не жорстоко, кров навіть не виступила! Тільки грабіжник сіпнувся пес міцніше стискав щелепи, той затихав і Петро трохи відпускав. Звідки він усе це знав? Любитель іграшкових мячів діяв, як спец. Почув дивний шум пішов на розвідку. Лаятись не став не по-песячому це, певно. Прилаштувався за шторкою, дав злодієві пролізти рівно наполовину, щоб той добре застряг, тоді й кинувся. А як напав тримав хваткою справжнього кінолога. Усе правильно: наше діло затримати, а далі нехай правосуддя розбирається.
Найдосвідченіші дільничні запевняли: не памятають, щоб злодій був такий щасливий, коли його затримували! Грабіжник ледве дихав від страху й радий був здатися, а пес вдавав із себе героя далі. Так гордився трофеєм, що довелося вмовляти, поки не приїхав кінолог. Скомандував і Петько розтиснув щелепи! Плюнувши злодієм, пес сів біля вікна й уважно втупився в офіцера, мовляв, наказуйте все виконаю! Ледь не під козирок взяв.
Повезло вам із псом, офіцер з повагою потис Петрові загривок. Нам би такого у розшук!
Повернувся я пізно ввечері. Тихенько відчинив двері та завмер на порозі. Є чому дивуватися! Перше Петро розвалився на дивані, що взагалі-то було суворо заборонене. Друге він простягнув усі лапи у найрозкішнішій, ледачій позі, а Оленка чухала йому пузо, пестила, ледь не цілувала в ніс і шепотіла: «Радість моя, сонечко, жеребчик маленький. Рости, на радість татові й мамі! І як я до тебе несправедливо ставилася Не ображайся, песику!»
Цю історію я почув у Підкаміні на Левитана-й святі від самого її героя мистецтвознавця. Петро, певно, розказав би крутіше, як вистежував, як «брав» злодія, як здавав оперативникам. Це давно було. Та історія жива у памяті, а іноді мені здається: от-от Петько постукає лапою по столу, проситься на папір, і ось ділюся з вами…Але про одне я впевнений досі: друг, який міг здатися незграбною халепою, насправді виявився тим, хто змінив усе. Відтоді Петра вже ніхто не сварив навпаки, всі говорили: «Пес у нас золото!» І Оленка навчилася посміхатися його витівкам, терпеливо відчищати бруд із його величезних лап, і навіть крадькома підсовувала ласощі під стіл. А Даринка, підростаючи, засинала, обійнявши не улюбленого ведмедика, а Петькове вухо.
Згодом у химерному ритмі нашого життя зявилася тиша особлива, затишна, в якій добре дихається й мріється. Ми вже не боялися вечорів під нашими вікнами й сміялися з того, як лунає захоплений гавкіт, коли повертаюся додому. Крадіжок у нашому підїзді більше не було і лише віконна кватирка досі мала подряпини, немов нагадування зухвалому місту: тут живе справжній охоронець.
Кажуть, щастя складається з дрібниць, але іноді воно просто повільно росте поруч із тобою на своїх чотирьох величезних лапах, з вічно смішними вухами, які ловлять усі звуки світу. І якось, гуляючи всі разом літнім вечором, я притиснув долоню до теплого собачого боку й подумав: «Ось воно, невидиме, непомітне, а справжнє наше щастя і ти його вже не відпустиш ніколи».
