— Як ти могла?! — кричала Олеся, розмахуючи зім’ятим папером. — Як ти могла підписати цю дурню!
Соломія здригнулася, відставила чашку з кавою й повільно обернулася до сестри. На її обличчі не було ні краплі каяття, лише втома.
— Підписала й підписала. Що тут такого? — знизала вона плечима. — Хіба ж ми не домовились, що дім треба продавати…
— Домовились?! — голос Олесі тремтів від обурення. — Ми домовились, що вирішуватимемо разом! Разом, Соломіє! А ти за моєю спиною, потиху, з ріелторами угоду звела! Та ще й ціну вполовину нижчу призначила!
— Не вполовину, а… — почала було Соломія, але сестра не дала їй договорити.
— На третину! І що з того? Різниця ж велика! Цей дім мама нам лишила, розумієш? Нам обом! А ти вирішила, що тут головна — ти!
У кухні запанувала тиша. Лише старі годинники на стіні цокали, ті самі, що мама колись привезла з Польщі. Соломія мовчки стояла біля вітряка, дивлячись у двір, де вони з Олесею колись грали у «класики».
— Ти взагалі усвідомлюєш, що робиш? — продовжила Олеся, але вже тихше. — У мене син університет вступає, грошей треба — як у казці. А у тебе донька заміж збирається, весілля влаштовувати. Нам обом ці кошти — як повітря!
— Ось тому й поспішала, — обернулася Соломія. — Поки покупці є, поки інтерес до нашої дільниці. А пізніше будеш продавати — й нікому не здасться наш дім.
— Але ж ми домовлялися! — у голосі Олесі проступали сльози. — Ти обіцяла, що вирішуватимемо разом!
— Домовлялися, домовлялися… — махнула рукою Соломія. — А потім ти тиждень у від’їзді була, телефон не брала. Покупці чекати не будуть, у них вибір великий.
Олеся сіла на стілець, схилила голову на руки. Папір з договором лежав на столі, ніби насміхаючись із неї.
— Мені ж довелося до тітки в село їхати, — прошепотіла вона. — Вона хворіла, зовсім одна. Я ж тобі казала…
— Казала, не казала… — відмахнулася Соломія. — Справа зроблена. Гроші отримаємо за місяць, поділимо навпіл, і все.
— Все?! — підвелася Олеся. — Ти вважаєш, що все?
Соломія налила собі ще кави, сіла навпроти сестри. Обличчя в неї було спокійне, навіть байдуже.
— А що ще? Дім продається, гроші ділимо. Справедливо ж.
— Справедливо… — гірко посміхнулася Олеся. — А чи справедливо було не запитати мене? Не дочекатися, поки я повернуся?
— Олесю, ну годі драми розводити! — поморщилася Соломія. — Ехе-хе, дім продаємо. Все одно жодна з нас тут жити не збиралася.
— Не збиралася?! — очі Олесі спалахнули. — А хто кожні вихідні сюди приїжджав? Хто в городі копався, дах лагодив? Хто сусідам за домом допомагав доглядати?
— Ну й що з того? — знизала плечима Соломія. — Хобі у тебе таке. А я, між іншим, усі комунальні платежі ці роки сплачувала.
— Комунальні платежі… — Олеся підвелася, підійшла до вікна. — Соломіє, ти пам— Нічого, сестро, — обняла Олеся Соломію за плечі, — головне, що ми зрозуміли: рідні люди важливіші за будь-які гроші.
