Зрада в тіні ювілею: як випадкова зустріч змінила все
Софія вже підходила до затишного кафе в центрі Львова, коли почула знайомі голоси, що пройняли її наче ніж по сердцю. Вона сповільнила крок, відчуваючи, як кров холоне в жилах.
— Забудь про цей ювілей, — шепотів Олег, нахиляючись до вуха Оксани, найкращої подруги Софії. Його голос був солодким, майже змовницьким. — Поїдем до мене. Софія все одно не повернеться до ночі, — він самовдоволено хмикнув, ніби вже святкував перемогу.
Оксана відповіла з легким глузом, але в її тоні пробивався сумнів:
— Звісно, до тебе. А коли Софія повернеться? Що, у вікно стрибати?
— Навіщо у вікно? — Олег впевнено обійняв її за талію. — Якщо погоджуєшся, я просто вкажу Софії на двері.
Софія завмерла, ніби світ навколо розсипався. Вона знала Оксану — її вільні звички, її легкість у спілкуванні з чоловіками. Але Олег… Три роки разом, три роки надій на сім’ю, на пропозицію, якого вона чекала. Рік із них вони жили у його новій квартирі в центрі міста, купленій в іпотеку. Ремонт, рахунки, побут — усе лежало на Софіїних плечах. Вона заспокоювала себе, що загс — це формальність, що їхнє кохання вище за папірці.
Тепер же пелена спала з очей. Усе було брехнею. Сім’ї не буде. Вона для нього — лише тимчасова підпірка, поки він не знайде когось «кращого».
Пів роки тому померла мама Софії. Тоді її вразила холодність Олега. Він не поїхав з нею на похорон, не допоміг з організацією. Лише кинув сухо:
— Продай там щось. Ти ж знаєш, у мене іпотека, ремонт. Може, родичі в борг дадуть. А коли дім продаси, розрахуєшся.
Слово «розрахуєшся» тоді різануло її, як лезо. Але вона виправдала його: стомився, обмовився, не те мав на увазі. Олег завжди був мовчазним, замкненим. «Все в собі тримає, — хвалилася вона подругам. — Такий не зрадить». Оксана сміялася разом з усіма, киваючи, ніби підтримуючи.
Тепер, стоячи біля кафе, Софія не стала чекати продовження. Серце калатало, сльози палили очі, але вона змусила себе діяти. Вона махала проїжджаючим такси з такою силою, ніби від цього залежало її життя. Машина зупинилася, Софія застрибнула на заднє сидіння, намагаючись не озиратися, ніби за нею женуться.
— Швидше, швидше! — крикнула вона, ляпнувши водія по плечу.
Не встигла машина від’їхати, як телефон загорівся вхідним викликом. Олег.
— Ти де? Я тут сам, як дурень, усі про тебе питають! Ти ж мала вже приїхати, що трапилося? — його голос звучав роздратовано, але Софія, не відповідаючи, вимкнула телефон і викинула його у вікно. Сльози пішли потоком, як у дитини, в якої забрали усе. Вона ридала, захльовуючись, оплакуючи зраду, свою наївність, втрачені роки.
Машина мчала вперед. Софія, поступово опам’ятовуючись, раптом зрозуміла, що не назвала водію адресу.
— Куди ми їдемо? — запитала вона, витираючи сльози.
— Додому, — спокійно відповів водій.
Але за вікном миготіли не міські вулиці, а темна польова дорога.
— Додому? Куди додому? — її голос задрижав від страху.
— Тобі адресу назвати? — водій відповів різко, майже з глумом.
— Зупиніться! Негайно зупиніться! — закричала Софія, паніка охопила її.
— Прямо в полі? — він засміявся. — Що ти тут робитимеш?
— Я в поліцію подзвоню! — вистрілила вона, але тут же згадала, що телефону більше нема. Вона розповіла все цьому незнайомцю, і тепер він знав, що вона сама, беззахисна. Кине її в лісі — і ніхто не пошукає.
Софія у розпачі дёрнула дверну ручку, але в темряві, з тремтливими руВодій раптом ввімкнув світло в салоні, і Софія побачила його добрі, знайомі очі — це був її старий друг Тарас, якого вона не бачила зі шкільних часів.
