«Зрада»
— Оленько-о-о… — голосила в телефон Соломія.
— Чого ревеш? Кажи нормально, що трапилося? З Данилом? Соломіє, чого мовчиш? — гукала в трубку Ольга.
— И-и-и… Остап… о-о-о… — знову заводила Соломія.
— З Остапом щось сталося? В аварію потрапив? — Ольга уявила, як Соломія хитає головою, ніби та може дивним чином бачити її.
— Усе, моя терпіння скінчилося. Відключаюся, чуєш? Через десять хвилин буду, чекай, — сказала Ольга, зачекала трохи, послухала ридання подруги. Але зрозумівши, що від тієї більше нічого не дістане, перервала сполучення.
Швидко переодягнулась, взяла сумочку, перевірила, чи не забула телефон та інші дрібнички, і вийшла з квартири, замкнувши двері. Соломія жила через зупинку, тож Ольга спішно пішла пішки, іноді зриваючись на біг і лаючи безтолкову Соломію: «Завжди не може толком сказати, що сталось. Дістанеться від мене, якщо через дурницю зняла з дому…»
Через п’ять хвилин вона стояла перед дверима під’їзду і тиснула кнопки домофона. У динаміку щось заскреготало.
— Соломіє, відчини, це я, — гукнула Ольга.
З динаміка щось затрещало, потім пролунав сигнал, і кодовий замок клацнув. Ольга залетіла до під’їзду. Двері за нею плавно зачинилися, і її огорнула темрява, яка здавалася непроглядною після сонячного світла. Чекати, доки очі звикнуть, не було часу, Ольга ступила до невеличких сходів біля ліфта — і одразу ж спіткнулася, мало не впавши. Встигла схопитися за перила.
— От біс, і забитися можна. Невже яскравішу лампочку вкрутити не можна? — буркнула вона.
Стоячи в очікуванні ліфта, Ольга нетерпляче тупцювала ногою, прокручуючи в голові всі можливі варіанти того, що могло статися з Соломією, і повторюючи про себе: «Лише б усі були живі та здорові…» Перед дверима квартири вона на секунду зупинилася і прислухалася. Криків і ридань звідти не лунало, що вже було добре. Ольга перевела дух і рішуче натиснула дзвінок.
Двері відчинила Соломія із заплаканим і спухлим обличчям. Вона, мов зомбі, розвернулася й повільно, на нерухомих ногах, попрямувала до кухні. Ольга зітхнула, похитала головою, зняла кросівки і пішла за нею.
Соломія сіла на стілець, опустивши голову й плечі, безвільні руки склала на колінах. Весь її вигляд говорив про приреченість і покірність перед обставинами.
— Соломіє, що сталося? Ти мене налякала. — Ольга підійшла до неї й поклала руку на спину. — Розкажи, а то не знаю, що й думати. Летіла до тебе, як скажена.
— Остап пішов від мене, — механічним, бездушним голосом промовила Соломія.
— Пішов? До коханки?
Соломія кивнула.
— Що трапилося? Він сам сказав, чи ти себе накрутила? — уточнила Ольга.
Вона не здивувалася. Остап був високим і гарним чоловіком. Тому завжди натякала подрузі, що жінок, які бажатимуть його завоювати, буде багато. Соломії треба тримати вухо гостро й виглядати якнайкраще, щоб у нього не виникло спокуси піти наліво.
— Сказав, що кохає іншу, зібрав речі й пішов. Олю, ну скажи, за що? Я старалася, готувала, прала, прибирала квартиру, сина йому народила, сиділа на дієтах, щоб не погладшати після пологів і виглядати як модель, а він усе одно пішов.
— Уф, — з шумом зітхнула Ольга. — Усі живі й здорові, а ти ревеш, як по покійнику. Погуляє та повернеться. — Вона сіла на сусідній стілець.
— Повернеться? Ти думаєш? — підвелася Соломія, розвернулася й із надією втупилася в Ольгу.
— Та не знаю я. Усяке буває. А вона хто? Гарна? Молоденька?
— Мені ровесниця. Повна, руда й коса. — Соломія здерла плечима. — Олю, ну чого йому не вистачало? Я в сто разів краща, а він… — Соломія схлипнула й ще нижче похилила голову.
— Ти себе не вини. Це спалах гормонів, криза середнього віку… Очуняє і повернеться.
Соломія похитала головою, плечі її затремтіли від ридань.
— Не реви, візьми себе до рук. Зараз зайде, подивиться на тебе — і точно втече. — Соломія від цих слів довго завила, як у телефонну трубку.
— Соломіє, сльозами горю не допоможеш. Думаєш, повернеться, і все буде, як раніше? Даремно сподіваєшся. — Ольга змінила тактику, замість співчуття почала вправляти подрузі мозок. — Ось ти думаєш, лише б він повернувся, все пробачу. Ну й дурна. Не пробачиш. Будеш ревнувати, варто трохи затриматися на роботі — і ти йому мозок виноситимеш, та й собі заодно. Будеш нищити себе, нерви собі, йому й синові. До речі, де він?
— Відвела до сусідки.
— Ну й правильно. Нехай не бачить матір у такому стані. Він теж, у своєму роді, чоловік, хоч і маленький. Жіночі сльози й скандали йому протипоказані. — Ольга зітхнула.
— Та не реви! Так до психлікарні себе доведеш. А в тебе Данилко. ВажРоки минали, і одного дня Соломія, тепер вже спокійна та посміхаюча, зустріла нову любов — чоловіка, який полюбив її разом із Данилком, а колишній болючі спогади поступово зникли, як осінній туман.
