— Я все вирішив, мамо! Годі! — Іванко дивився у вікно, стиснувши губи.
— Ти… ти зрадник, Іванку! — голос матері тремтів, в ньому була розпач і докір.
— Зрадник?! Я?! — хлопець захлинувся від обурення і, різко повернувшись, вилетів із кімнати.
Він грюкнув дверима, кинувся на ліжко і зарив обличчя у подушку. Гнів клекотів у грудях, але на зміну йому підступали спогади — теплі, пахучі літом і щастям.
Коли Іванкові виповнилося вісім, батько подарував йому мрійний велосипед — яскраво-синій, трюковий, блискучий. Хлопчик був у захваті: з ранку до вечора ганяв із друзями у дворі, забувши про все на світі. Навіть про те, що в тата теж скоро свято. Нагадав дід.
— Іванку, а подарунок для батька вже готуєш? — тихо запитав він, коли вони сиділи удвох на веранді.
— Ні, дідусю… я й не подумав…
— Ну, нічого. Якщо хочеш — зробимо разом. У мене є одна думка.
Два тижні вони майстрували дерев’яну ключницю. Випилювали, випалювали, шліфували, прикручували гачки. Іванко працював на рівні з дідом, і навіть велосипед залишив збирати пил у кутку.
У день народження батько був якимось особливо веселим і загадковим. Подякував за подарунок, поцілував сина, з дідусем обійнявся. А потім, під загальний сміх, виніс із веранди плетений кошик.
У ньому спав цуценя. Чорний, пухкий, із блискучою шерстю.
— Знайомтеся: це Барс. Мій подарунок собі. Мрія дитинства.
— Сашку, ти з глузду з’їхав! — розвела руками мати. — Собаку?!
— Та не таку ж — він же як ведмедик! — засміявся батько, і його щаслива, майже дитяча посмішка роззброїла всіх.
Барса полюбили одразу. Стаффордширський тер’єр, він ріс, як на дріжджах. Став потужним, широкогрудим, спокійним і добрим. Він обожнював батька — невідступно йшов за ним, охороняв, супроводжував. А потім… одного разу врятував.
Пізнього вечора в парку на батька вийшли двоє. Ніж, погрози. І тут із кущів вивалився Барс — чорний, як ніч, грізний, як тінь. Сам його вигляд змусив нападників відступати.
— Якби вони знали, що він і мухи не скривдить… — розповідав потім батько з усмішкою.
Але найстрашніше почалося пізніше. Хвороба. Лейкоз. За кілька місяців батько згас — ніби свічка на вітрі. Іванкові було лише дванадцять. І Барс став тоді його тінню.
Зараз Іванку — п’ятнадцять. Рік тому в їхньому житті з’явився Володимир. Нормальний чоловік. Поважний. Але кілька місяців тому, коли він остаточно переїхав, виявилося, що в нього сильна алергія на собак.
Мати спочатку намагалася все згладити, але потім почала казати прямо: «Треба віддати Барса». Мовляв, Володимир — тепер родина. А пес… Іванко слухав і не вірив. Невже можна зрадити того, хто не зрадив тебе?
Він обійшов друзів, пропонував забрати Барса — намарно. Старого стаффа ніхто не хотів. Віддати дідусі — не варіант: старий і сам ледве ходить, де вже доглядати за псом…
— У притулок не віддам! — сказав Іванко у день вирішальної розмови.
— Але Володимир — наш. Він тепер частина родини… — плакала мати. — Тобі що, собака дорожча за людину?
— Дорожча за Володимира — так, — видихнув Іванко. — Бо він — моя родина. А Барс — татова родина. І моя. І твоя, мамо. Давай ми з ним підемо до дідуся. Ми не завада.
— А я як? На два доми розриватися? Я працюю, Іванку…
Він мовчки вказав на ключницю, яку колись робив із дідом. На ній висів повідок Барса.
— Я вже все вирішив.
— Зрадник! — прошепотіла вона, і голос їй затремтів.
Пізніше дід сам подзвонив матері.
— Лідочко, та нехай він у мене живе. Тут і школа дистанційна. І мені, чесно кажучи, легше з онуком. І Барс хай буде. Не перший день разом…
А Володимир раптом сказав:
— Лідо, відпусти його. Хлопець дорослий. І псу не буде погано. Нащо душити?
Іванко приїхав із Барсом і спортивною сумкою. Пес, щасливо похрюкуючи, одразу ж розлігся біля дідового телевізора. Все стало на свої місця.
А потім одного разу дід сам подзвонив — голос був тихим, тривожним.
— Іванку, щось серце стискає. Приїжджай…
Іванко зірвався з занять, мчав додому. Сусідка встигла викликати швидку, але тепер сиділа біля ліжка діда, тривожно поглядаючи на годинник.
— Дякую вам, Маріє Іванівно. Далі — самі.
Лікарі приїхали швидко. Доктор зробив укол. Молода фельдшериця на ім’я Оля затрималася біля дверей, дивлячись на Барса.
— Не бійтеся, він добрий, — поспішно сказав Іванко.
— Я й не боюся, — Оля посміхнулася й увійшла до кімнати.
Лікар виписав рекомендації й сказав, що краще робити краплі вдома.
— Є кому?
— Ні… — Іванко розгублено розвів руками.
— Олю, візьмешся?Оля взялася, і з того дня в їхньому житті з’явилася не лише медсестра, але й нова історія, яку Барс теж обережно стежив, немов знав, що все буде добре.
