Зраджені рідними дітьми
Марічка знову дивилася із захопленням на своїх брата і сестру. Які ж вони красиві! Високі, чорняві, з прозорими синіми очима. Їх черговий раз нагороджували на міських змаганнях у Львові. Вона поспішила стати першою їх привітати, кульгаючи на праву ногу. В руках тримала власноруч зв’язаних зайченят для Тараса й Оленки. Один у платтячку, другий у картатих штанях.
Вона так хотіла їх подарувати, аж щиро посміхалась, незграбна, повна, волосся рідкі, недбало зібране заколкою.
Тарас та Оленка зробили вигляд, що не помічають сестру. Вона вперто проштовхувалась крізь натовп.
Вибачте, прошу, там мій брат і сестра! Пропустіть! радісно вигукувала Марічка.
Оленко, там якась товстенька дівка верещить, що ваша сестра. Це правда? звернулась до Оленки подруга, білява Ганна.
Оленка обернулась і побачила Марічку.
Ой, прийшла. Мама мабуть, сказала. Який сором! подумала вона.
Вголос промовила:
Ні-ні, звісно. У мене лише брат Тарас.
Я так і знала. Бідосю якась пристає. І подарунки вам пхає, пирхнула Ганна.
Бач, фанатка наша. Візьми від неї тих зайців, Ганю. А ми з Тарасом пішли, Оленка поцілувала брата в щоку і потягла його крізь натовп.
Ганна забрала у Марічки зайченят, пообіцявши передати.
Дякую! Я вдома буду чекати! Булочки спечу! незграбно, кульгуючи, рушила Марічка додому.
На, передала я тобі! Сказала, що чекатиме вдома. Булочок напече сама як булочка. Точно не ваша родина? Чого вона пристає? допитувалась Ганна.
Та ні! Не знаю, хто вона. Багатьом хочеться блиск слави, кинула зайців у сміття Оленка і разом із хлопцями пішла на нагородження.
Вона збрехала Ганні. Марічка справді була їхньою сестрою. Рідною хоч і зведеною. Мама Тараса й Оленки, Ніна Василівна, взяла Марічку до себе, коли померла далека родичка. Весь їхній рід повертався з відпочинку, трапилось лихо і лишилася одна маленька Марічка із травмою.
Ніна Василівна була їй такою родичкою, що й по документах не одразу знайдеш. А ближчі відмовилися. А вона взяла, хоч наслухалась крику від чоловіка й дітей. Тарас та Оленка виростали у всьому балувані.
Мамо, не бери її! Вона товста, кульгава й недалека. З нею йти поруч соромно!
Діти, шкода ж дівчинку. Її ж зовсім ніхто не захотів, собачок і котів люди більше пригортають, вмовляла вона.
Врешті погодились. Ніна Василівна була завідувачкою крамниці, родинний дохід тримався на ній. Батько був її помічником, та на родину часу мало мав, більше крутився зі сторонніми жінками. Якщо Ніна і здогадувалась, мовчала: її Василь був справжнім красенем.
Марічка росла малесенька, завжди усміхнена. Біляве волоссячко, прозорі сині оченята ніби в брата й сестри, але майже водяні.
Очі як молоко з синькою, товстунка! знущалась Оленка.
Та Марічка, мов пучка здоби, гарна, добра з дірочками на щічках. Тільки от завжди грала сама брат і сестра не брали її до своїх ігор. Часто всі неприємності валили на неї. Тарас розбив мамину вазу винна Марічка, Оленка порвала кофту мами теж на Марічку. Та лише кивала головою й перепрошувала не хотіла, щоб сварили таких красивих брата й сестру.
Та й мама Марічки, хоч і не біологічна, її не сварила. А от батько зрився:
Навіщо ти привела в дім це чудо-юдо? Перед гостями ганьба! І ходити нормально не може, і виглядає Діти у нас краса неба, а та щоб контраст підкреслити? Кому вона потім треба? кричав Василь.
Марічка слухала ті крики під дверима, а потім довго не дивилась у дзеркало. Так хотіла хоч трішки стати схожою на Оленку й Тараса. Але
Її віддали в іншу школу. Близнюки пригрозили мамі прогулювати уроки, якщо вона піде з ними в один клас. Мама здалася: місток між ними й Марічкою майже рухнув, та не могла нічого вдіяти.
Час минав. Тарас та Оленка поїхали вчитись до Харкова. А Марічка попросилася лишитись із мамою.
Донечко, ти будь-куди вступиш, я все оплачу! Може дизайнеркою, може перекладачкою? обійняла її Ніна Василівна.
Марічка, як кошеня, пестившись до мами, відповіла:
Мамо, я хочу песиків і котиків лікувати. Ветеринаром бути. Тут же можна вчитись.
Це було невипадково. Марічка завжди приносила додому всіх бездомних навіть пса здоровенного, схожого на гуцульського. Оленка нарікала, хотіла породистого, але Ніна Василівна стала на бік Марічки.
З тих пір вони жили разом. Але здоровя мами погіршилось, довелось їй покинути роботу. А батько, бачачи, що грошей більше не буде, швидко перебрався до маминої подруги власниці салону краси.
Діти навідувались лише по гроші, які мати примудрилась назбирати. Поруч залишалась лише Марічка. Вона з любовю готувала, робила масаж, збирала і заварювала трави для мами. Вечорами сиділи під грушкою та пили чай в ці моменти щасливішої Марічки не було.
Оленка й Тарас завели свої родини. Мата допомагала кожному з житлом. Та одного разу серед ночі син ввалися і майже зі сльозами: весь у боргах, потрібна велика сума грошей.
Де ж я їх візьму? Може в батька спитаєш? заломила руки Ніна.
Мамо, якщо не віддаси, більше сина не матимеш! холодно усміхнувся Тарас.
Що ж це ти таке кажеш? стискала його в обіймах мати.
Вирішив продати мамин котедж під Львовом тоді вистачить розрахуватися. Та мама розгубилась:
А ми з тобою як? З Марічкою? здивувалась вона.
А цю товстунку байдуже. Вона ж доросла, сама на себе заробить, а ти до нас!
Умовою мами залишалось, що Марічка їде з нею. Тарас погодився. Та потім Марічка підійшла до мами:
Мамо, ти їдь одна. А я до своєї людини поїду, зустрічаємося вже давно, давно кличе до себе.
Як? Хто він? Ми маємо ж познайомитись! розгубилася мама.
Потім, мамо. Познайомитесь. Не хвилюйся! обійняла Марічка.
Тарас зрадів, не треба було турбуватись тим, як позбутися Марічки у власній хаті адже він вже не хотів там чужу.
Та Марічка збрехала. Насправді вона просто розуміла, що не буде їй там місця мамі доведеться страждати та нервувати, а вона цього не хотіла.
Вона орендувала у селі якісну кімнату в діда Прохора. Дід був вдівцем, жив один, поряд тримав курей, кіз та поросят. Почувши, що Марічка ветеринар, діду втішився хотів навіть не брати з неї гривень, та вона наполягла.
Все у неї складалося добре: власне житло, повага людей, обожнювання тварин. Після процедур всіх заохочувала частуванням, купленим за зарплату.
Шарко, сонце, не бійся. От тобі, шепотіла тим, хто приходив.
Дитинко, мого Барсика так у лікарні не зустрічають! дивувалась Анна Петрівна, власниця величезного кота.
І Марічка розцвітала. Лише серце тривожилося як там мама? Дзвонила часто, але мама ніби не хотіла розмовляти, а потім взагалі слухавку брав Тарас і грубо казав, що мама відпочиває.
Не знаю, пів року її не бачила, зітхала Марічка над вечірнім чаєм із дідом.
А чого не поїдеш? Я з тобою! Жигулі в мене, хоч старе, та їде! кивнув дід Прохор.
Марічка зраділа. Взяла адресу Тараса. Довго стукали у нову квартиру. Нарешті відчинила блондинка в халаті.
Ви хто? Щось продаєте? Не треба нам нічого! хотіла зачинити двері.
Це ви Лєна, дружина Тараса? перепитала Марічка.
Так. І?
Я Марічка! Його сестра. Дозвольте до мами, я до неї зовсім недовго, ось дід Прохор зі мною.
Нема тут ніякої мами. Тарас відвіз її. Куди не знаю, у дім пристарілих десь. Їй стало зле, а хто доглядатиме? Він на роботі, я свої справи маю. Ой, зараз я подзвоню…Ага, Марічка, приперлась…Добре. Ось адреса, і більше сюди не приходь! сказала й кинула папір.
Марічка схопила папірця і вниз по сходах із дідом.
Я чому не знала? Я б її до себе забрала…
До мене б її! збурився дід Прохор, в хаті місця вистачить. Що то за діти пішли…
Доїхали до притулку. Мати бліда, худенька, зовсім інша. Колись справна, сильна, а тепер лежить ледь жива.
Мамо, це я! Пробач! Я так чекала… Я тебе заберу! Підеш до нас! Там кури, яйця підніму тебе. Й молока кізочок, все буде! О, мамо, я люблю тебе! плакала Марічка.
Їм вдалося забрати Ніну Василівну додому. За документами вона донька, а дід Прохор ще й фронтовик, пригрозив товаришу-генералові телефонувати, якщо не віддадуть.
Десятий день Ніна Василівна піднялась до вікна. У дворі свинка Марійка порядкує, півень співає, пахне травою, теплим молоком і булочками Марічка пече. Вбігає доня, кульгаючи, і кидається на шию.
Вони обіймалися, Марічка перепрошувала, що так довго не навідувалась, а мама мовчки притискала її до себе, згадуючи маленьку, веселу білявку не свою кровинку, але найдобрішу й найвідданішу на схилі життя, коли стала нікому не потрібна.
Все буде гаразд, Марічко. Ми тепер разом, доню, тихо шепотіла мама.
Дівчатонька! Ну, до чаю? зайшов дід Прохор.
І взявшись за руки, засміялися вони всі разом і пішли на нове життя…
Я перегорнув сьогодні ще одну хвилю в моєму житті. У цій історії я навчився найважливішого: не завжди рідна кров то справжня родина. Доброта й людяність створюють справжній дім.
