Нарешті щастя знайшло її
Коли Оксана виходила заміж за Тараса, вона й уявити не могла, що її новий чоловік опиниться у полоні шкідливої звички. Їхні стосунки розвивалися швидко: він був життєрадісний, чарівний, рішучий — і зробив пропозицію прямо на вечірці, трохи п’яний.
— Оксанко, виходь за мене! — розсміявся він, нахиляючись до неї з явним запахом алкоголю.
— Ти що, пив? У такому стані одружуватися звати? — здивувалася вона, але в голосі не почулося справжнього обурення. Оксана мріяла про весілля, майже всі подруги вже були заміжніми.
— А що? Радію, от і випив. Давай, не тягни, скажи «так»! — із широкою посмішкою наполягав він.
Вона погодилася. Лише поставила одну умову — пити тільки на свята. А Тарас, не замислюючись, кивнув: «Як скажеш!»
Оксана тоді ще не знала, що батько Тараса пив все життя, і що та сама слабкість, як ланцюг, тягнеться за сином. Його мати, Ганна Степанівна, часто сварилася з чоловіком, коли той наливав синові чарку.
— Сам себе загубив — тепер і сина туди ж? — кричала вона, але у відповідь чула лише сміх: «Хай звикає. Він же чоловік».
Після весілля молодята оселилися в квартирі Оксани на околиці Черкас, яка дісталася їй від бабусі. Спочатку все було непогано. Тарас працював, хоча додому часто повертався з «душком». Завжди знаходилась причина:
— Ти що, сьогодні у Василя син народився! Як не випити? Або у Петра день народження. Ось дошки розвантажували — господар частував. Повага!
Оксана народила сина Максима. А Тарас продовжував пити. До дитини не тягнувся.
— Чому ти навіть не підійдеш до нього? Це ж твій син! — обурювалася вона.
— А ти ж сама не хочеш, щоб я до нього з перегаром підходив, — ліниво відмахувався він.
— То не пий! Я тебе про це сто разів просила…
Минали роки. Вісім років. Тарас пив все частіше, його звільняли з роботи, з останньої — за п’яництво. Оксана тягла на собі все: дім, сина, життя. Єдиним світлим промінцем залишалася свекруха — вона розуміла, співчувала, допомагала грішми й одягом для онука.
— Оксана — золота дівчина. Якби в нього була хоч крапля сумління… — зітхала вона сестрі.
Коли Максимові виповнилося десять, Оксана зрозуміла: так більше не можна. Чоловік перетворився на тінь людини. Від колишньої привабливості залишилися уламки: зуби вибиті в бійках, волосся випадає, погляд — скляний. Він не відчував нічого ні до сина, ні до дружини.
— Розлучися з ним, — казали їй колеги. — Оксано, ну скільки можна терпіти?
Але вона все відкладала. Її серце було надто м’яким, вона жаліла всіх — і собак, і кішок, і чоловіка.
Поки не з’явилася причина — справжня. Оксана закохалася. В нового колегу. Його звали Юрій.
Він прийшов працювати до їхнього офісу всього кілька місяців тому. Високий, блакитноокий, з відкритим обличчям і теплою посмішкою, він підкорив усіх. Навіть найбільш жваві колеги намагалися за ним доглядати. Але він, як справжній джентльмен, ввічливо відмовлявся. Ввічливо — і остаточно.
Юрій був розлучений, переїхав із Хмельницького, жив у батька. Жінки в офісі будували припущення, плели чутки, але він тримався спокійно, не даючи ні приводу, ні нагоди.
Оксана вперше за багато років відчула, як усередині все завмирає. Ніби серце знову ожило. Вона довго нічого не говорила — навіть собі.
Коли подала на розлучення, то поставила перед фактом і свекруху, і чоловіка.
— Тарасе, усе. Ти збираєш речі. Я більше не можу.
Він пішов без сцен. Просто взяв сумки і попрямував до матері.
А Оксана — наче народилася знову.
І одного разу, коли вона виходила з офісу, Юрій її покликав:
— Оксанко, в тебе є трохи часу? Я хотів би запросити тебе на вечерю…
Вона відчула, як зайВона посміхнула і відчула, як серце заповнилося легкою, світлою надією.
