Розбиті мрії та новорічне диво
Ярина зустрічалася з Олегом понад рік. Їхні побачення були настільки рідкісними, що їх можна було позначати у календарі червоним маркером, як свята. Він жив у Харкові, а в маленьке містечко під Полтавою приїжджав лише у справах своєї компанії. Вони будували грандіозні плани на майбутнє, і цього Нового року мало вирішитися, хто до кого переїжджає. Та раптом задзвонив телефон. Ярина здригнулася від несподіванки — дзвонив Олег!
— Привіт, любий, — промовила вона, намагаючись звучати ніжно, попри цей метушливий день.
Та в трубці пролунав різкий жіночий голос:
— Ну, здравствуй, розлучнице!
Ярина завмерла, не маючи сили вимовити жодного слова.
У цей передноворічний день все йшло не так. Вранці подзвонили з офісу та вимагали терміво прийти для підписання контракту з іноземними партнерами. Нікого не хвилювали плани Ярини, яка записалася до перукарки зранку. Генеральний директор грівся десь на пляжах, а вона, нахмурившись, пробурмотіла кілька міцних слів, викликала таксі та поїхала до офісу.
Виходячи з бізнес-центру, вона згадала, що мала забрати сукню у подруги Оксани, яка підробляла швачкою. Сукня, куплена для новорічної ночі, раптом стала висіти мішком. Ярина воліла думати, що схудла, а не те, що тканина виявилася дешевою. Вона набрала подругу:
— Оксанко, вибач, зовсім забула про сукню!
— Яринко, де ти була? Я цілу годину намагалася до тебе додзвонитися! — кричала Оксана через шум вокзалу.
— Це все наш директор, — зітхнула Ярина. — Ну як сукня? Я заїду?
— Яринко, вибач, — голос Оксани задрижав. — Ми вже на вокзалі, поїзд через півгодини.
Ярина опустила телефон, відчуваючи, як надії розпадаються. «Ну і гаразд, — подумала вона, — без сукні, без зачіски, але Новий рік же! Скоро приїде Олег, і ми зустрінемо цю ніч разом. Все не так уже погано».
Ярина, попри свої двадцять шість років, залишалася романтичною натурою, яка вірила у дива. Навіть після жахливого дня вона сподівалася, що новорічна ніч подарує їй чарівність.
Коли телефон задзвонив знову, вона здригнулася, загублена у своїх мріях. Побачивши ім’я Олега, вона набрала повітря, щоб говорити бадьоро.
— Привіт, любий, — почала вона.
— Ну, здравствуй, розлучнице! — перервав її жіночий голос. — Думала, він покине сім’ю заради тебе? Забудь його номер, інакше пошкодуєш!
Трубка замовкла, а в голові Ярини закрутився вихор. Рідкісні зустрічі, мовчання по вихідним, дивні випадковості у словах Олега — все склалося у похмуру картину. Вона повільно поплелася до зупинки, притулилася до ліхтаря та втупилася у порожнечу. «Розлучниця» — це слово било, як молот. Її світ розсипався у мить. Старий рік йшов, забираючи з собою все, у що вона вірила.
— Дівчино, з вами все гаразд? — гучний голос вирвав її зі ступору. Перед нею стояв чоловік із густою бородою, у червоній шубі з білим коміром.
— Ні, — прошепотіла Ярина, ледве стримуючи сльози. — А ви хто?
— Дід Мороз, хто ж ще! — усміхнувся він. — Ходімо в машину, замерзнеш же!
Він узяв її під руку та повів до авто. Ярина, приголомшена, не встигла заперечити. Машина рушила, а вона, отямившись, закричала:
— Зупиніться! Куди ви мене везете? Відпустіть!
Водій слухняно з’їхав на узбіччя та повернувся до неї:
— Я хотів допомогти. Їхав у кафе, пригостити тебе гарячою кавою. Ти стояла на морозі, сама не своя. Скоро Новий рік, а я, знаєш, начебто Дід Мороз.
Остання фраза прозвучала незграбно, але несподівано для себе Ярина розсміялася. Сміх прорвався сам, змиваючи біль цього дня: зіпсовану сукню, зірвану зачіску, зраду Олега та цього дивного «Діда Мороза».
— Вибачте, — вимовила вона крізь сльози сміху.
— Нічого, — усміхнувся чоловік. — Старий рік іде, забираючи погане. Все налагодиться. Ось, наприклад, мій найкращий друг сьогодні відмовився святкувати разом. П’ятнадцять років традиції — коту під хвіст! Все через його нову дружину.
Ярина раптом відчула полегшення. Може, переохолодження, а може, ця зустріч, але важкість із душі злізла.
— На вас, мабуть, чекають, — сказав чоловік, заводячи машину. — Куди відвезти?
— А мені нікуди, — сумно посміхнулася вона. — Вдома нікого, сукню не забрала, зачіску не зробила. Вільна, як вітер. Навіть не знаю, що робити.
— Тоді зустрінемо Новий рік разом? Знаю одне затишне кафе, обіцяють чарівний вечір.
— Я не проти, тільки заїду перевдягнутися, — відповіла Ярина. Їй не хотілося залишатися однією цієї ночі.
Вдома вона швидко змінила промоклий одяг, повернулася до машини з посмішкою та передчуттям.Вони сиділи за столиком у кав’ярні, коли куранти почали бити північ, і Ярина зрозуміла, що іноді життя руйнує одні мрії лише для того, аби подарувати кращі.
