Буває, що ворогом у домі виявляється зовсім не чужий, а свекруха з ласкавою посмішкою й контейнером підозрілих котлет. Мене звати Оксана, я вдруге заміжня, й усе, здавалося, було гарно… доки його мати не почала «гріти наш вогнище» надто часто. Та ще й із такою наполегливістю, що навіть поштовий листоноша зазирав до нас рідше за неї.
Я стояла на кухні, перебирала продукти у шафці, як раптом — дзвінок. Відчиняю. Звичайно, хто б то був — Марія Іванівна, моя свекруха.
— Оксанко, здоровенькі були, я тобі котлеток наготувала! З щуки! Найсвіжіші! — і вона щасливо простягає пластиковий контейнер.
Я зітхнула. Ми з чоловіком рибу не переносимо з дитинства. Мене нею годували у дитсадку до блювоти, а в його родині був рибалка-тато, тож у юності він мало що не впустив жабри від оселедців та карасів. Ми говорили про це. Не раз. Але свекруха ніби спеціально цього не чула.
— Маріє Іванівно, ми ж не їмо рибу… Ви ж знаєте.
— Що ж, добро ж викидати? А раптом знадобиться? Хоч когось пригостите! — виправдовувалася вона.
Але справа була не лише у цих нещасних котлетах. Вона приходила все частіше. Без попередження. Без стуку у двері. Вривалася, немов господиня, й починала власні «ревізії»:
— Ой, а це що за сир? Такий не куштувала, відріжу собі шматочок. І ковбаски трохи візьму, все одно ж у магазин підете. А я вам, між іншим, рибки принесла — треба ж ділитися!
З кожним візитом її апетити зростали. І одного разу вона прийшла не сама, а з подругою. Без дзвінка. Без прохання.
— Ми в поліклініці були — вирішили зайти погрітися. Чаю з нами вип’єш?
Доки я стояла, мов укопана, дивлячись на поріг, свекруха вже вільно рилась у холодильнику, діставала варення, сир, печиво, а її подруга вже влаштувалася, як удома.
Я почувалася чужа у власній хаті. Чоловік лише розводив руками — мовляв, «мама ж добра». Добра? Я бачила, як вона під пальто ховала наш ананас. Це вже була не допомога й не турбота — це була зухвале вторгнення.
Тоді я придумала план. М’який, але точний. Наступного дня я взяла свою подругу Любу, купили гірчиці, що аж дихати було важко, й без попередження пішли до Марії Іванівни.
— Добридень, ми тут поруч гуляли, вирішили завітати! Ось вам гірчиці — спробуйте, — посміхаючись, втискаю контейнер у її руки.
Свекруха поблідла. Вона гірчицю терпіти не може. Одного разу спробувала й тепер зве її «пекельним полум’ям».
— Розташовуйтеся, а я сама подивлюся, що у вас смачненького, — кажу й іду до її холодильника.
Дістаю вареники, холодець, палянички — усе на стіл. Люба вже регоче.
— Ой, Маріє Іванівно, ви ж не проти? Я ж вам гірчиці принесла, треба ж обмінятися! — додаю з іграною невинністю.
Марія Іванівна сиділа нерухомо. Слів не знаходила. Видно було — зрозуміла. Зрозуміла, як це — коли у твоєму домі господарюють без дозволу.
Я пішла, подякувавши за «гостинний прийом», й пообіцяла навідуватися частіше.
Відтоді все змінилося. Свекруха дзвонить заздалегідь, візити її стали рідкісними й скромними. Вона навіть почала приносити те, що ми справді любимо. І жодної риби. Іноді й справді — із людьми не треба сваритися. Треба лише показати їм дзеркало.
