Олена прокинулася пізно. Поспішати нікуди — на пенсії вже сім років, доглядати ні за ким. Можна ще трохи полежати. Та на душі якось неспокійно, ніби щось має статися. Чого б? Наче все гаразд, нічого не турбує. А от же воно як.
Вона підвелася, привела себе до ладу, поставила чайник на плітку й глянула у вікно. Над сусіднім будинком небо палало малиновим вогнем — от-от зійде низьке зимове сонце. Значить, після двотижневої відлиги нарешті підморозило. «От і добре, — подумала Олена. — Вип’ю чаю та схожу до крамниці». Зняла з вогню закипілий чайник.
Налила в чашку ароматного чаю, пила маленькими ковтками. Тепло розлилося тілом. Невдовга, тендітна, навіть після народження єдиного сина вона не поправилася. А чоловік був кремезний. Називав її ніжно — Оленка, Оленонька. Але його нема вже десять років.
Вона піднесла чашку й раптом — різкий дзвінок у двері. Від несподіванки рука здригнулася, гарячий чай обпік тонку, у коричневих плямах шкіру. Від болю ледве не випустила чашку. «Ось і неприємності. Передчуття не обдурило. Що ж тепер буде?» Не встигла додумати, як дзвінок повторився — настирливий, нетерплячий.
Олена подула на опік і пішла відчиняти, бурмочучи: «Хто це зранку вже?» І не одразу зрозуміла, що великий чоловік у м’ятому одязі — це її син. «Як же він змінився», — ахнула вона. Богдан, мабуть, теж збентежився, побачивши постарілу матір.
— Зустрічай гостя, мамо, — ніби прокинувшись, усміхнувся він.
— Богдане, ти? Чому не попередив? Я ж тебе не чекала… — Вона припала до його грудей. Він незграбно обійняв її одною рукою.
Олена відчула запах дороги, несвіжого одягу сина і ще чогось, що змусило серце стиснутися. Вона відсторонилася й уважно подивилася на нього: неохайна щетина на опухлому обличчі, набряклі мішки під почервонілими очима.
— Ти один? А де Наталка, донька? — спитала Олена.
— А одному мені ти не рада? — дивлячись кудись поза неї, пробурчав Богдан.
— Так зненацька… Заходь, роздягайся, сину.
Він переступив поріг, поставив на підлогу велику спортивну сумку й окинув поглядом передпокій.
— Я вдома. Нічого не змінилося.
— Ти в відпустку приїхав? Серед зими? — спитала Олена, не відводячи очей від сумки.
— Пізніше, мамо. Втомився. — Богдан зняв куртку й повісив на вішалку.
— Так-так, звісно. Ось якраз чай гарячий. — Вона заметушилася на кухні, дістала з полиці стару синову чашку.
Богдан зайшов, сів біля столу, широко розставивши ноги, ніби зайняв усю невеличку кухню. Олена поставила перед ним чашку.
— Може, з дороги хочеш поїсти? У мене є борщ. Учора, наче передчувала, зварила.
— Давай, — кинув він безуважно. — Заскучав я за твоїм борщем. — Його губи торкнулася усмішка.
Олена метушливо дістала каструлю з холодильника, розігріла, поставила перед сином паруючу миску, поклала поруч важку ложку, якою любив їсти чоловік, товстий шматок хліба. Сіла навпроти, підперла голову рукою.
— А чогось міцнішого до борщу нема? — Богдан кинув на матір швидкий погляд, помішав ложкою.
— Не тримаю, — одрізала Олена, похмурішавши.
Вона спостерігала, як син жадібно й шумно їв, мружився від задоволення, мов кіт на призьбі в сонячний день.
— Як Наталка? А донька, у якому класі вчиться? Чому вони з тобою не приїхали?
Богдан продовжував їсти, не дивлячись на матір, ніби не чув.
Олена й без слів зрозуміла: син пиє. Дружина не витримала й вигнала. А куди йому дітися, крім як до матері? Більше нікуди. Вона, звісно, рада. Але тривога не відпускала, наростала.
Сін відсунув порожню миску. Олена вмить схопилася, налила йому гарячого чаю, підсунула вазочку з цукерками.
— Ми з Наталкою розлучилися. Я назавжди приїхав, — не підводячи очей, промовив Богдан.
— Ну, нічого. Відпочинеш, влаштуєшся на роботу. Усе налагодиться, — примовляла Олена, ставлячи миску до раковини. Потім знову сіла навпроти.
Богдан шумно відпивав чай, дивлячись крізь неї. Відсунув чашку й підвівся.
— Гаразд, мамо. Я втомився. Трохи полежу, добре? Потім поговоримо.
Олена мила посуд і думала: серце не обдурило, передчуло приїзд сина. Тепер зрозуміла — буде важко. Коли зайшла до кімнати, Богдан уже розвалився на дивані перед телевізором. Вона сіла поруч.
— Розкажи, що сталося? Квартиру їм залишив? Це правильно, по-чоловічому. Тут твій дім.
— Та що розказувати? Розійшлися, і все, — не повертаючи голови, відповів син.
Олена вдивлялася в нього — і не впізнавала. Постарів, в очах застигли біль і туга, на лобі глибока зморшка. Весь якийсь зім’ятий, знесилений. Може, просто з дорогиВона дивилася на сплячого сина й молилася, щоб однажді він прокинувся не лише від сну, а й від свого падіння.
