Подумай, як жити далі, якщо невинна дитина твого чоловіка — Даринка — опиниться в дитячому будинку…
Вихідний, можна полежати. Але Оксана потягнулась, зкинула ковдру й підвелась. Умилась, заварила свіжий чай, пила дрібними ковтками, дивлячись у вікно на сумний двір з облупленими деревами й калюжами після дощу. Небо затягнуте сірою пеленою, ось-ось посиплеться дрібний сніг.
Але вийти треба — хоч би сміття винести. Набридло сидіти вдома й шкодувати себе. Нічого не зміниш, Дмитра не повернеш. Коли вмирає близька людина, здається, що частина тебе померла разом із ним. Оксана відчувала порожнечу всередині, яку, як не намагалась, нічим не могла заповнити. Час не лікує — він заглиблює біль, стирає спогади. Вона втомилась від болю, журби й сліз. А як жити, якщо Дмитра більше немає? Заради чого?
Знайомство в університеті. На першій лекції він сів поруч. Симпатичний хлопець, який дивився на світ із цікавістю й радістю, як і вона сама. Потім разом бігали коридорами, шукаючи потрібні аудиторії. Разом у перервах летіли у їдальню.
До п’ятого курсу вони розуміли одне одного з півслова, наче подружжя, яке прожило разом багато років.
— Як я житиму без тебе? Навіть уявити не можу. Здамо сесію — і роз’їдемося. Слухай, а може, не будемо розлучатись? — одного разу запитав Дмитро.
— І що ти пропонуєш? — зустріла питанням Оксана.
— Виходи за мене заміж, — випалив він.
— Ти робиш мені пропозицію? — посерйозніла вона. — А я думала, ніколи не дочекаюсь цього. А тепер візьму й погоджусь.
— Правда? — зрадів Дмитро.
— Чому ти радієш? Для шлюбу недостатньо пропозиції та бажання бути разом. Треба кохання.
— Ми з тобою зрослись за час навчання. Хто сказав, що я тебе не люблю? А ти? Ти мене любиш?
Оксана не раз ставила собі це питання. І щоразу відповідала, що любить. Померла б, якби Дмитро захопився іншою. У серпні вони одружились. Вона жила з батьками, а Дмитро приїхав до Києва з невеликого містечка.
Родичі з обох боків напружились, зібрали гроші й купили молодим однокімнатну квартиру. Без домовленості обоє вирішили відкласти дітей. Оксані здавалось, що все це несерйозно — наче гра. Але час минав, вони жили разом і були щасливі. Через два роки Дмитро разом із другом відкрили невеликий бізнес.
Оксана не хотіла ризикувати, залишилась на роботі. Якщо в них не вийде, вона хоча б матиме заробіток. Але в Дмитра з Віталіком усе вийшло. Оксана теж перейшла працювати до чоловіка. Взяла на себе бухгалтерію, щоб не було неприємних сюрпризів.
Ще через два роки вони купили простору квартиру, машину, раз-два на рік їздили за кордон. Звідкись повертались з купою фото й відео. Після смерті чоловіка Оксана прибрала всі файли з робочого столу. Дивитись на них не могла — одразу розплачувалась.
Вона пам’ятала той негідний день до дрібниць. Вихідний. Снідали. Раптом Дмитру хтось подзвонив, і він почав квапитись.
— Куди ти? — спитала Оксана.
— Віталік накоїв, клієнт незадоволений, забирає гроші. Їду розбиратись. — Він чмокнув її біля дверей і пішов.
Якби вона знала, що бачить його востаннє. Жодних передчуттів не було. Потім вона шкодувала, що відпустила його самого.
Через годину подзвонили з поліції й сказали, що Дмитро потрапив у аварію й їй треба приїхати до лікарні. Вона одразу викликала таксі й поїхала. Якби Дмитро загинув, їй так і сказали б. Оксана вірила, що він живий, аж поки капітан не повів її у морг — на опізнання.
Зі смертю Дмитра закінчилось і її життя. Похоронами займався Віталік. Він сказав, щоб вона не хвилювалась, не поспішала на роботу, відходила…
Оксана переодяглась. Весь ранок вона ходила у шортах і майці. Дмитру подобалося, коли вона так розгулювала квартирою, казав — дуже сексуально.
Минуло понад два місяці — час вилазити зі своєї нори. Оксана мусить зібратись. Адже тепер вона володіє половиною бізнесу Дмитра. Завтра понеділок — саме час зробити перший крок. А якщо не вийде, запропонує Віталіку викупити її частку, поїде кудись відпочити, а потім знайде іншу роботу.
Оксана вийшла на вулицю, забравши сміття. Погода виявилась не такою холодною, як здавалося з вікна. Вона викинула пакет і вирішила пройтись. Замерзнувши, зайшла до магазину, звідки вийшла з новою блакитною сукнею. Не встояла. У чомусь же треба йти на роботу, а старі сукні на ній повисли, як на вішалці.
Подруга Тетяна колись сказала: якби загинула вона, а не Дмитро, він би не поховав себе в чотирьох стінах. Оксана тоді погодилася. Дмитро переживав би, але продовжив би працювати — бізнес потребує уваги. У чоловіків усе інакше, вони менш чутливі.
Наступного дня Оксана прийшла в офіс і отрималаОксана глибоко зітхнула, закрила очі і відчула, як важливість правди — навіть болючої — звільняє її серце від ноші минулого, даруючи спокій і новий початок.
