Записи у щоденнику…
Марія поїхала у відрядження до Львова, залишивши у рідному Києві свого нареченого Дмитра. Закінчивши справи раніше терміну, вона вирішила повернутися додому, не попередивши його, щоб влаштувати сюрприз. Дмитро ніколи не давав приводу для ревнощів, але в голові Марії, поки потяг везе її додому, миготіли тривожні думки: а раптом вона застане його з іншою? Вона відмахувалася від цих фантазій, але серце билося частіше. Вирішивши зберегти повернення в таємниці, вона мріяла про його здивовану усмішку. Але сюрприз довелося відкласти. Ледь увімкнувши телефон на вокзалі, Марія отримала повідомлення, від якого кров застигла в жилах.
Вона притулила чоло до холодного скла таксі, намагаючись відігнати дурні думки. Чому вона уявляє сцени з дешевих серіалів? Її життя з Дмитром було стабільним, майже нудним, і, можливо, тому вона вигадувала драми. У салоні пахло старим одеколоном, що нагадував їй батька. Водій, чоловік років шістдесяти з сивиною та зморшкуватою шиєю, позіхав і чіпав вухо — точнісінько як її батько, коли втомлювався. Його манера керування була різкою, і Марія мимоволі вчепилася у ручку дверей.
“Дівчино, як вас звати?” — спитав водій. “Марія”, — відповіла вона, здивувавшись. “А я Іван. Маша, поїзд у вас коли? Можна заїхати на заправку?” Потяг був через три години, і вона кивнула: “Ще нескоро, я люблю приїжджати заздалегідь”. Іван усміхнувся: “Жінки завжди так! Моя дружина теж: поїхали на вокзал за п’ять годин, раптом пробки!” Марія знизала плечима — вона й справді ненавиділа спізнюватися. “До речі, Марія Іванівна”, — додала вона, щоб змінити тему. “Серйозно? Не повірите, мою доньку теж Машею звуть. І матір мою так звали”, — оживився Іван.
Він розпочав розповідати про своє життя, і Марія слухала, вражена. Іван ріс у багатодітній родині, з чотирнадцяти років працював, освіти не здобув, здоров’я підвело, а кредит за квартиру ледве тягнув. Сини від першого шлюбу з ним не спілкувалися, не пробачивши, що він пішов від їхньої матері. Єдина радість — донька, за навчання якої він платив, мріючи, щоб хоч вона вирвалася з бідності. Марія мимоволі уявила: а якби ця людина була її батьком? Вона, донька заможного бізнесмена, навряд чи зустрічалася б з Дмитром — той при знайомстві одразу уточнив, хто її батьки і де вона вчиться.
“Ну що, сподобалося наше місто?” — спитав Іван, під’їжджаючи до вокзалу. “Так, гарне”, — усміхнулася Марія. “А ви звідки?” Вона назвала Київ. “Ого, далеко! Бував там раз, на похоронах діда. По роботі були?” — “Так, по роботі”. — “Приїжджайте ще! Ось візитку беріть, я таксист досвідчений, вік не завада!” Він простягнув картку, і Марія, дивлячись на нього, знову подумала: як схожий на батька — рухами, голосом. Ніби десь у світі живе його двійник.
У потязі вона вигадувала історії, як робила з дитинства. Мріяла стати письменницею, але батько наполіг на економічному факультеті, щоб вона успадкувала його компанію. Жалкувала вона? Напевно, ні. Її життя було розписане наперед, і це заспокоювало. Дмитру вона не повідомила про раннє повернення, передчуваючи, як здивує його. Але все змінилося, коли телефон ожив, і повідомлення від матері спалахнуло на екрані: “Тато в лікарні. Серцевий напад”.
Марія ніколи не бачила батька слабким. Він був міцним, непереможним. А тепер лежав на лікарняному ліжку, блідий, з дротами на грудях. Мати вийшла поговорити з лікарем, і вони залишилися удвох. “Як ти?” — спитала вона, стримуючи сльози. “Нічого, доню”, — тихо відповів він. Щоб не розплакатися, вона заговорила про відрядження: “Місто гарне, а водій таксі, уявляєш, твій тезка, Іван…” Батько раптом перебив: “Я народився в тому місті”.
Марія завмерла. Батько ніколи не розповідав про своє дитинство. “І звуть мене не Іван”, — додав він, і його слова зависли в повітрі, як початок її вигаданих історій. Він продовжив: “Я мовчав все життя. Тільки твоя мама знає. Навіть мої батьки — ті, що мене виростили — не в курсі. Мені було три роки, коли все почалося. Я народився у Львові, але моє справжнє ім’я — Олексій. Іваном звали мого старшого брата, він мене виховував. Родина була велика, батько пив, матір… не пам’ятаю. Найяскравіше спогад — хліб з маслом і цукром”.
Він розповів, як мати одного разу залишила його одного у старому будинку, що пахнув сирістю. Брат благав її не кидати його, але вона пішла. Наляканий, маленький Олексій втік, змішався з натовпом дітей, сів у автобус і опинився в селі. Там його знайшли, спитали ім’я. Чому він назвався Іваном, він не знав. Родичів не шукали, або вони не заМарія тихо опустила візитку в кишеню, усвідомлюючи, що ця маленька картка — може бути ключем не лише до минулого батька, але й до чогось набагато важливішого для неї самої.
