До сліз… МАМА
Мамі — сімдесят три. Невисока, зігнута, з руками, що завжди чимось зайняті, і поглядом, де втома переплітається з ласкою. Вона простягає мені пакет і ніяково посміхається:
— Ось груші, Олесенько. Не дуже гарні, зато свої. Без хімії. Ти ж любиш, правда? Візьми, будь ласка.
Я беру. Звісно беру. І ряжанку теж беру, бо мама завжди «випадково залишає одну баночку», якщо знає, що я заїду.
— Ти ж не відразу їдеш, ще повечеряєш з нами кілька разів… — додає вона тихо, майже з надією.
Я сідаю в машину. Заводжу двигун.
Знову кудись їду. Знову тікаю. Робота, зустрічі, справи, міста, годинники, поспіх… Усе важливе, усе термінове. Заїжджаю до мами лише тоді, коли вже все зроблено — між кавою з подругами і масажем, між презентацією та перельотом.
Приїжджаю не з порожніми руками — везу їй рибу, сир, солодощі. Питаю, як у них з батьком справи. Слухаю неуважно, перебиваю, іноді навіть зі зневагою — ну які в них справи в їхньому віці? Живу окремо.
Мама обов’язково скаже, що я «завжди роздягнена», що горло треба берегти, що кашель через «розстібнуту куртку», і що працюю я забагато. Вона повторить, що життя — так, важке, що все розуміє, і нічого страшного, що я рідко буваю.
А живемо ми лише за сорок кілометрів одне від одного.
Я дзвоню їй майже щодня. Вона розповідає повільно, детально:
— На ринку помідори подорожчали. А у твоєї сестри в селі все тяжко, сама господарство тягне. Петрушку після дощу треба знову зрізати. А кіт наш, Мишко, око розбив, не знаємо, де шкандибав…
Я слухаю. Іноді — лише з ввічливості.
Мені здається, що в її житті нічого важливого не відбувається.
Я серджусь, коли вона скаржиться на серце, а до лікаря йти не хоче. Що я можу? Я ж не лікар! Я ж і так кажу: «Мамо, ну будь ласка, сходи! Ну я ж не знаю, що тобі пити!»
А вона раптом зовсім інакше, тихо:
— А кому ж ще пожалітися, доню, як не тобі?..
І у мене завмирають пальці на трубці.
Бо це правда. Бо я — її людина. Єдина справді рідна.
І ось я, забувши все на світі, зриваюся. Несусь до неї. Без попередження. Без плану. Просто тому що треба.
А вона — наче чекала. Вже на порозі з рушником. Вже смажить рибу. Тато ріже кавун, дістає пляшку домашнього вина:
— Молоде. Щойно перебродило, — каже він із гордістю.
Я від вина відмовляюсь — за кермом. Він киває, наливає собі. Ми сміємося. Гучно, щиро.
Мені холодно. Я вкриваюся в мамину теплу кофту. Вона відразу кидається вмикати духовку:
— Зараз нагріємо кухню, щоб не мерзла.
І я знову маленька. Знову та дівчинка, у якої все добре. Яку люблять. Яку годують вечерею. Ради якої гріють повітря в кімнаті.
Усе смачно. Усе тепло. Усе — по-справжньому.
Мамо, рідна, любима…
Ти просто живи.
Довго. Дуже довго.
Бо я не знаю, як це — жити, не чуючи твого голосу в трубці.
Бо я не знаю, як це — без твоєї кухні, де ти завжди стараєшся зробити мені тепло.
Бо що б не сталось у світі — у мене має бути точка опори. І цією точкою завжди була ти.
Мамо.
Просто будь.
Життя — це не лише біг. Іноді найважливіше стоїть поруч, чекаючи, доки ми зупинимося і зрозуміємо.
