Запис у щоденнику, м. Київ, червень
Живу сам у затишній однокімнатній квартирі в центрі Києва. Дружини немає вже пять років я залишився один. Після смерті тітки, у спадок дістав ще одну двокімнатну квартиру, щоправда, не в такому престижному районі, але гарна і зручна сама по собі. Я її здаю вже два роки як орендують охайні, порядні молоді люди. Раз на місяць забігаю за оплатою й перевіряю порядок жодних скарг чи мороки.
Рік тому син Тарас одружився на дівчині з рідкісним українським іменем Явдоха. Вони вирішили жити самостійно, орендують однокімнатну й відкладають гроші на перший внесок за іпотекою. Я не перечив молоді, тож нехай звикають будувати своє гніздо. Хоч думки в глибині душі були інші: згодом я хотів віддати їм ту тітчину квартиру, і щоб далі вже робили з нею, що схочуть продавали, ремонтували, меблі міняли
Коли в них народився хлопчик Артемко, я все більше схилявся до думки оформити житло на сина. Однак минулого тижня все змінилось.
Якраз відсвяткував свої шістдесят років круглу дату вирішив відзначити по-особливому. Орендував залу в ресторані, запросив багато друзів і колег, звісно, й дітей з онуком. З Явдохою у нас непогані, хоч і не безхмарні, стосунки. Вона запальна, що й казати, буває різкою, інколи різко реагує й на мене. Але я завжди це сприймав із гумором, мовляв, молодість така.
Проте, те, що сталося того вечора, остаточно змінило мій погляд.
Прийшли вони з Артемком, атмосфера в ресторані була гамірна, і Явдоха чесно одразу сказала: “До годинки, бо малому важко тут підемо.” Я кивнув, погодився.
Та коли вони вже збиралися йти, Явдоха кинулася шукати свій телефон. Я, щоб допомогти, вирішив набрати її номер. Тут гості вже помітили метушню, всі притихли. І от раптом із підвіконня лунає люте гарчання, гавкіт, виття, наче злий пес розбудив весь ресторан! Усі голови повернулись на звук. Явдоха вмить стала багряно-червоною, метнулася до вікна, схопила телефон і нашвидку вимкнула дзвінок.
Знайомі й рідні переводили погляд із неї на мене, дехто ледь стримував усмішку. Ситуацію врятував мій брат підхопив тост та жартівливо пустив музику. Але, як кажуть, “осад залишився”.
До кінця вечора гості перешіптувалися обговорювали той дивний рінгтон, який Явдоха поставила лише на мій номер. Наступного ранку я звернувся до Тараса, мовляв, чого це такий дзвінок у Явдохи? А він знизав плечима: “Та нічого, не переймайся.”
Після цього я перестав навязуватися в гості й припинив говорити про квартиру подарунок відкладається до кращих часів. Я чекаю принаймні невеликих вибачень. Якщо для них я як той собака, то це їхній вибір. Головне, виніс для себе урок: не поспішай із хорошими справами, доки не впевнишся у взаємоповазі. Людські вчинки говорять голосніше, ніж слова.
