Обичений день — і розлучення
Оксана поставила на плиту чайник і автоматично протерла стіл, хоча він був чистим. Зранішній ритуал. Богдан уже пішов на роботу, не попрощавшись, як це сталося в останні місяці. Лише грюкнув дверима — і все. Раніше він обов’язково заходив на кухню, цілував у щоку, шепотів щось ніжне. А тепер… Тепер вони жили як сусіди у комунальній квартирі.
Чайник засвистів. Оксана налила окріп у улюблену чашку з мальвами — ту саму, яку Богдан подарував їй на перший рік весілля. Тридцять два роки тому. Боже, як швидко минає час…
— Мам, де мій блакиний светр? — у кухню вірвалась Даринка, старша донька. У двадцять вісім років вона все ще жила з батьками, економила на оренді квартири. — Я ж учора просила постирати!
— На балконі висить. Даринко, може, все ж таки пора тобі окремо? Ти ж вже доросла дівчина…
— Мам, не починай! У мене й так зранку голова болить. — Даринка налила собі кави з турки, яку Оксана приготувала заздалегідь. — До речі, тато якийсь дивний став. Вчора увечір аж до півночі з кимось на телефоні шепотівся, а як я увійшла, одразу кинув трубку.
Оксана аж здригнулась. Вона теж це помітила. І не щойно.
— Мабуть, щось важливе по роботі, — збрехала вона доньці й собі.
— Годі, мам! Яка робота о пів на дванадцяту ніч? Він же не хірург. — Даринка знизала плечима й побігла збиратися.
Оксана залишилася наодинці зі своїми думками. Богдан і справді став якимсь чудним. Раніше він розповідав їй про все: про роботу, колег, плани на вихідні. А тепер мовчить, ніби вода в рота набрала. І телефон ховає, як школяр двійку.
Ввечері вона вирішила приготувати його улюблені деруни. Може, за вечерею вони поговорять по душі, як колись. Даринка пішла до подруги, в будинку нікого не було. Найкращий час для щирої розмови.
Богдан повернувся пізно, близько дев’ятої. Оксана вже перехвилювалася, аж тричі дзвонила, але він не брав трубку.
— Де ти був? Я волювалася! — зустріла вона чоловіка в передпокої.
— На роботі затримався. Терміновий звіт. — Він навіть не подивився на неї, одразу пішов у ванну.
— Бодю, я деруни зробила, твої улюблені. Сядеш вечеряти?
— Не хочу. Втомлений. — Голос із ванни звучав глухо.
Оксана постояла у коридорі, потім повернулася на кухню. Деруни вже остигали на сковороді. Вона сіла за стіл, налила собі чаю й заплакала. Тихо, щоб чоловік не почув.
Коли Богдан вийшов із ванни, він пройшов повз кухню, навіть не зазирнувши. Оксана почула, як клацнув замок у спальні. Він зачинився. Вперше за тридцять два роки шлюбу.
Вночі вона лежала на дивані у вітальні й думала. Про що? Про те, коли все змінилося. Про те, чому вони стали чужими. Про те, що, можливо, вже час щось змінити.
Вранці Богдан пішов на роботу ще раніше, ніж завжди. Оксана навіть не почула, як він збирався. Прокинулася лише від глухого стуку дверей.
— Мам, що сталося? Чому ти наМама, що сталося? Чому ти на дивані спиш?
