**Щоденниковий запис**
Як це можна зрозуміти? — Ігор розмахував заповітом прямо перед носом нотаріуса. — Хата зятеві, дача зятеві, авто зятеві! А мені що? Я ж син, рідний син!
— Ігор Васильовичу, заспокойтесь, будь ласка, — нотаріус поправила окуляри й суворо подивилася на розлюченого чоловіка. — Ваш батько мав повне право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.
— Та ж це неправильно! — голос Ігоря перейшов на виск. — Сергій одружився з моєю сестрою усього п’ять років тому, а отримав більше, ніж я! Де справедливість?
Сергій сидів на стільці в кутку кабінету, стиснувши кулаки. Обличчя його було бліде, а очі червоні від недосипання. Він мовчав, але з виразу було зрозуміло, що все це робить йому не менший біль, ніж Ігорю.
— Ігор, годі кричати, — тихо, але рішуче сказала Олена, сестра Ігоря та дружина Сергія. — Тато знав, що робить.
— І ти замовкли! — огризнувся брат. — Твій чоловік, мабуть, тебе підмовляв вплинути на тата, поки той хворів.
Сергій різко підвівся.
— Повтори ще раз, — у його голосі пролунали небезпечні нотки.
— Повторю! — Ігор розвернувся до зятя. — Ти вплинув на хворого старика, ось що ти зробив! Втерся в довіру, удавав турботливого, а сам лише до майна заглядав!
— Ігор! — Олена схопилася з місця. — Як ти смієш! Сергій доглядав за татом дни́ й ночі, коли той лежав у лікарні. А де був ти? Де був рідний син?
— Я працював! У мене своя сім’я, діти! Я не можу все кинути й сидіти в доглядача!
— А Сергій міг? — Олена підійшла до брата впритул. — У нього що, сім’ї нема? Роботи нема? Він свої відпустки витрачав на тата, лікарняні брав, ночами не спав!
Нотаріус зітхнула й стукнула ручкою по столу.
— Шановні спадкоємці, прошу вас з’ясовувати стосунки за межами мого кабінету. Заповіт складений відповідно до закону та заверений належним чином. Василь Петрович був при здоровому глузді й твердій пам’яті, коли його підписував. Є медичні довідки, що це підтверджують.
Ігор схопив зі столу копію заповіту й знову перечитав.
— Трьохкімнатна квартира на Хрещатику — Сергію Олександровичу Коваленку. Дача під Києвом — Сергію Олександровичу Коваленку. Автомобіль «Volkswagen» — Сергію Олександровичу Коваленку. — Голос його тремтів від гніву. — А Ігорю Васильовичу Бондаренку — гараж і садовий інвентар. Садовий інвентар! Лопати й граблі!
— І ще п’ятдесят тисяч гривень, — додала нотаріус. — Не забувайте про це.
— П’ятдесят тисяч! — Ігор гірко засміявся. — За квартиру зараз вісім мільйонів просять, дача теж вартує не менше трьох, машина майже нова. А мені — п’ятдесят тисяч! Ніби на милостиню!
Сергій не витримав і промовив:
— Ігор, я нічого не просив у Василя Петровича. Більше того, коли він мені сказав, що хоче переписати заповіт, я його відмовляв. Говорив, що все має дістатися дітям.
— Ото ж бо й воно! — фукнув Ігор. — Як же, вірю!
— А тато що відповів? — запитала Олена чоловіка.
Сергій важко зідхнув.
— Він сказав: «Сергію, син мій кровний, але ти став для мене ріднішим. Ігор приходить, лише коли гроші потрібні. А ти просто так приходиш, цікавишся, допомагаєш». Це його слова, не мої.
Ігор поблід.
— Він цього не говорив.
— Говорив, — підтвердила Олена. — Я сама чула. Тато дуже переживав, що ти так рідко приїжджаєш.
— У мене справи! Робота! Не всі ж можуть собі дозволити зранку до вечора зі старенькими возитися!
— Ніхто не змушував Сергія возитися, — Олена сіла назад на стілець. — Він сам це робив. Тому що любив тата.
Заповіла тиша. Нотаріус збирала папери, явно бажаючи швидше закінчити з цією неприємною справою.
— Я оскаржуватиму заповіт, — нарешті сказав Ігор. — Знайду спосіб довести, що тато був не при собі.
— Будь ласка, — Сергій знизав плечима. — Це ваше право.
— Ігор, задумайся, — попросила сестра. — Навіщо псувати стосунки в сім’ї? Тата не стало, а ми лишилися. Невже через гроші будемо сваритися?
— Легко тобі говорити! — спалав брат. — Твій чоловік у шоколаді, а я що? Я все життя розраховував на батькову спадщину! Хотів продати квартиру, купити більшу, дітям освіту оплатити!
— А ми що, не планували? — Сергій підвівся й підійшов до вікна. — Думаєш, мені подобається ця ситуація? Думаєш, я радий, що між нами тепер такі стосунки?
— То відмовся від спадщини, — запропонував Ігор. — Якщо тобі так неприємно.
— Не відмовлюся, — твердо сказав Сергій. — Бо це остання воля твого батька. І я її шаную.
Олена взяла чоловіка за руку.
— Сергій правий. Тато був розумною людиною, він знав, що робить.
— Звичайно, знав! — Ігор знову вибухнув. — Знав, що рідного сина можна образити, а чужого — ні! Знав, що я все стерплю, бо син!
— А може, він знав ще щось? —— А може, він знав, що справжню родину вимірюють не кров’ю, а вчинками, — тихо відповіла Олена, і в цю мить Ігор нарешті зрозумів, що програв не в суді, а в житті.
