Зявився, кого й не сподівались! гримнув Дмитро Семенович. Можеш іти назад, звідки прийшов!
Тату, що це таке? здивувався Тарас. Двадцять років не бачились, а зустріли мене як ворога?
Якби від мене залежало, зустрів би тебе ременем! Дмитро Семенович схопився за пояс. Та не бійся, зараз все виправимо!
Та годі вам! Тарас відступив. Я вже не хлопчик, щоб мене лупцювати! Можу й відповісти!
Ось вона, твоя натура! Дмитро Семенович аж почервонів. На слабких нападаєш, від сильних тікаєш, добрих обманюєш, а злим служиш!
Та що ти несеш? За що на мене злишся? Тарас знизав плечима. Якщо й провини були, то двадцять років минуло! Час би й забути!
Легко тобі казати, коли твоя вина! гаркнув Дмитро Семенович. Ти б і сам хотів, щоб тобі все пробачили! А от я ні!
Та в чому я перед вами провинився? розгубився Тарас. Я в коледжі роками думав, чому ви мене зрадником назвали, додому не пускали! На листи мої жодного разу не відповіли!
А ти й справді не знаєш? насмішкувато спитав Дмитро Семенович.
Тарас стояв, не розуміючи, але тут із хати вийшла мати.
Оце так напасть! скрикнула Ганна Іванівна. Прогони його, Дмитре! Ганьба на нашу голову!
Тарас остовпів, а мати додала:
Якби сили були, відходила б тебе кочергою! Але, мабуть, Бог сам тебе покарав! Вона вказала на синця під його оком.
Хтось добре влучив! злісно посміхнувся Дмитро Семенович. Руку варто потиснути!
Та що з вами? скрикнув Тарас. Двадцять років не бачились, а ви мене так зустрічаєте?
Хто тебе так привітав? запитав Дмитро Семенович. Ми тебе зараз проженемо, а потім йому подякуємо!
Я звідки знаю? роздратовано відповів Тарас. Їхав автобусом, сусід Василь впізнав, кинувся вітатись. А на зупинці якийсь парубок підскочив, в око вдарив, плюнув і зник!
Герой! усмі
