Ледь виповнилось вісімнадцять, як я поспішно вийшла заміж. Саме «поспішно» це найкращий опис того несподіваного для всіх і для самої себе вчинку. Але що зроблено, те зроблено. Розпочалася для мене цілком нова сторінка життя, яке я не знала зовсім, у ньому було і знайомство з батьками мого молодого чоловіка, котрий і сам був не менш розгублений, ніж я. Ми обидва випали з рідного гнізда, ще як слід не навчившись самостійно жити.
Одного ранку, коли моя тітка Ганна годувала мене сніданком, як завжди підсовувала щось смачненьке й вмовляла зїсти ще, до нас зайшла бабуся-сусідка. Поспостерігавши за розмовою, вона зітхнула й сказала:
Тобі, дівко, завжди везло, не знала ти образ, ще подивишся свекруха тобі кров попсує.
Та не лякай дитину, відразу втрутилася моя тітка Ганна.
Справді, я тоді ще про образи нічого не знала. Наша незвичайна родина складалася з бабусі та трьох її доньок, мамою мені й моєму брату Євгену була наймолодша сестра Євгенія, а мене змалечку пестила старша Ганна.
Чоловіків у сімї не було війна забрала їх у всіх сестер. Жили ми дружно, а діти отримували й любов, і турботу з лишком.
Мене, як найменшу, балували особливо. Я справді не знала образ, так як сказала сусідка. Але слово «свекруха» впиралося мені в душу, звучало якось недоброзичливо, грізно. Здавалось, за ним ховається якесь майбутнє лихо.
Насправді, свекруха виявилася приємною, високою, ставною жінкою. Вона тепло сказала: «Заходь, доню», й усміхнулася. Страшного нічого не було вона метушилася, пригощала нас, потім повела у двір, показала свій маленький город із рівними грядками, де вже зеленіла розсада, і похвалилася своїм кабанчиком Хведьком, що весело захрюкав при вигляді господині.
Хведьку, зараз погоду, ти молодець, розумник, промовила вона до нього, і мені стало чомусь приємно, ніби це мене похвалили.
Цей город, кабанчик Хведько усе було мені знайоме й близьке з дитинства. У нас кабанців теж часто кликали Хведьками й турботливо з ними балакали. Мені ставало легше й навіть трохи приємно серед усього.
Вранці наші чоловіки йшли працювати на якусь будову, здається, а ми залишалися по господарству. Але те недобре слово «свекруха» заважало мені звертатись до неї, а без цього вже ставало ніяково. Одного разу, коли вона похвалила, яке в мене красиве імя, я почала їй розповідати про Таїсію з Афін. Вона жартома мовила:
Так і зови мене просто Таїса, я Таїсія, вона Таїс. То як, тобі імʼя це подобається?
Так свекруха вирішила мою проблему і з того дня я звала її «Таїсія Єгорівна». Життя потроху ставало своїм. Як же вона була приязна, швидка, непомітно все встигала зробити по дому: коли я вставала, і сніданок чекав, і підлога блищить, і город прополотий, і Хведько ситий.
Ми любили посидіти на ґанку й поговорити, а вона, посміюючись, розповідала, як їй до сліз далося воєнне лихо з трьома хлопчаками, як працювала на лісозаготівлі, а діти загубили хлібні картки, і як начальник покликав її, поставив прибиральницею в магазині й дозволив забирати крихти з лотків для дітей, добрий, кажуть, чоловік був, хай спочиває з миром. Трохи, а підтримав, особливо меншого мого чоловіка, слабенький був.
Яскраво уявляла я все це, й розумівся на нових почуттях, у мене навіть світ ставав багатшим. Все йшло спокійно, поки не сталося пригода.
Якось уранці свекруха розбудила мене:
Доню, тут жінки зібралися в ліс по ягоди й я хочу з ними сходити може, наберу вам трішки. А ти, Хведька, зможеш погодувати? Я приготувала все, воно у відерку біля стайки.
Звісно, не турбуйтесь, погодую, відповіла я і залишилася вдома одна.
Дуже скоро Хведько нагадав про себе пронизливим вереском. Я взяла відерко й попрямувала до свинячої стайки. Кабанчик уже був чималенький і жив біля городу, треба було відчинити дверцята й зайти всередину, висипати корм у корито. Здавалось, це просто. Але ні!
Тільки-но я прочинила дверцята, як Хведько з шаленою силою вибив їх навстіж, вибив у мене відро й вискочив просто на город на гарненькі грядки. Відчувши свободу, він з диким захватом носився, м’яв усю зелену розсаду, качався, верещав від щастя, а я в розгубленості стояла й не знала, що робити. Та й треба було щось вигадати, аби зупинити це варварство уже зрозуміла, що добрими стосунками тут не обійдеться. Ось він і час, коли свекруха має попсувати мені кров заслужено.
«Треба як-не-як загнати Хведька у стайку!» з цією думкою я кинулася навпростець по втоптаних грядках. Ми бігали, я його навіть кілька разів ловила, але він навчився викручуватися й тікав ще швидше. Я вирішила змінити тактику замість ловити, треба спробувати виманити.
Побігла додому по хліб і почала кликати його на ласощі. Голодний Хведько підходив, брав хліб прямо з рук, поволі просувався до стайки, але коли було вже зовсім близько різко розвертався й знову біг плюндрувати город. Ох, що він тільки не витворяв! Навіть розбив парничок, де росли міцненькі томати. Справжній бедлам!
Зрештою, закрутившись по всьому городу, Хведько змучився, сів на свої кругленькі сіднички й, підсапуючи, катався по грядках, остаточно їх знищуючи. Від розпачу я згадала, як у дитинстві ми гладили своїх домашніх звірят.
Хведько вже не боявся я підійшла, штовхнула його набік і почала чесати брюшко. Він від задоволення аж очі заплющив і захрюкав.
Не знаю, скільки це тривало. Я міняла руки, рахувала хвилини, спрага пересохла в роті, а сонце палило немилосердно. Кумедна парочка: щасливий кабанчик і абсолютно безталанна дівчина серед розгромленого городу.
І тут відчинилася хвіртка до нас кинулася Таїсія.
Ох ти ж паразит, замучив дитину! закричала вона, схопила Хведька за задню ногу, потягла прямо грядками, кинула у стайку й замкнула.
Я спробувала підвестись, але ноги затерпли, і вона допомогла мені встати й зійти з того, що залишилося від грядок.
Стій, доню, зараз води принесу, метнулась у хату, винесла велике відро води, котру сама ще вдосвіта принесла з криниці, й стала відмивати мені обличчя та руки від чорної землі.
Вода змивала з мене і бруд, і сльози, і здавалося, назавжди змивала те страшне колюче слово СВЕКРУХА.
Відчувши на собі теплий подих полегшення, я вимовила крізь сльози: «Ой, мамо моя!». Вона розсміялася, обійняла мене й повела до хати, пригощати лісовими ягодами.
Про зіпсований город розмова була коротка махнула рукою:
Ну, що там город, все підправимо, зелені й так буде вдосталь. А помідорчики знову підростуть, побачиш! Та й з кабанчика що візьмеш побігав і досить. А ти відпочинь, поки чоловіків нема, я обід швидко зварю.
Звідки ж у цієї жінки, яку життя так нещадно випробувало, стільки терпіння і доброти? Чиє це велике серце навчило її співчувати й любити? Я не знаю, ким вона була обдарована так щедро. Зате тепер знаю тільки такі матері вирощують сильних, добрих, порядних і люблячих синів, яких від душі віддають чужим дівчатам. Тих, кого інколи марно називають колючим словом «свекруха».
