– Куди це ти такий гарний? – поцікавився сусід, побачивши Тараса у строгому костюмі та при краватці.
– До сина на випускний, – відповів той.
– От тобі й на! Як швидко ростуть чужі діти…
– Свої теж, – усміхнувся Тарас.
– Ну так… Значить, скоро звільнишся від аліментів?
Тарас глянув на сусіда так, що тому аж млосно стало:
– До чого тут це?
– Як до чого? Не набридло колишній гроші віддавати?
– Не набридло, – кинув Тарас і, залишивши сусіда в розгубленості, пішов геть.
Поступово гарний настрій повернувся. Нахлинули спогади…
***
Того дня, коли його життя різко змінилося, Тарас перебував у повній апатії.
Здавалося б: вільна людина, заробляє краще за багатьох, живе у чудовій квартирі, жіночою увагою не обділений, у справі – все добре. Чому ж йому так погано? Ніщо не радує. Нічого не хочеться. Усе байдуже.
Вийшовши з офісу, Тарас зрозумів, що ось-ось почнеться дощ. Небо затягнулося хмарами, піднявся сильний вітер.
Він викликав таксі – не вистачало ще й промокнути.
Машина, як на зло, була в сервісі, а парасольки в Тараса відродження не було.
Плюхнувся на заднє сидіння й провалився у внутрішню порожнечу.
Водій щось говорив, намагаючись вразити явно заможного клієнта, по радіо грала якась сумна пісня…
Тарас не любив таку музику…
Та раптом почув слова, які миттєво повернули його до реальності.
Я жив тоді бездумно і безжурно,
Грала шальна кров, як молоде вино.
Її любов здавалася вічною,
Я й подумати не міг про інше.
А день за днем марнуючи даремно,
Я робив їй щораз більшій біль,
І втратив ту любов святу, із нею
Ті дні, коли вона була моя…
Усе всередині занило… Біль розлилася по всьому тілу, і Тарас раптом усвідомив її джерело.
Оля…
Оленка…
Ольга…
Так він називав її у різні періоди життя.
Їхній шкільний роман закінчився шлюбом. Ніхто не вірив, що красуня Оля Коваленко стане дружиною відомого усій школі хулігана Тараса Шевченка.
А він вірив. Знав, що так і буде. Без неї він не зміг би жити…
Заради неї він вчився, пробивався у житті, став тим, ким став.
А вона…
Вона завжди була поруч. Любила. Піклувалася. Надихала.
Народила двох синів.
Завжди спокійна, уважна, красива.
Жодного докору, жодної скарги.
Вона за все була вдячна.
І в якийсь момент Тарас вирішив, що так буде завжди. Що це – даність. Що вона ніколи від нього не піде. Усе зрозуміє, усе пробачить. Буде поруч, що б не сталося.
І Тараса понесло. З’явилися гроші, а з ними – друзі, дівчата, корпоративи до ранку…
Оля мовчала. Нічого не питала. Приймала як належне…
Ростила синів…
Він не виправдовувався, не благав пробачення, не допомагав.
Забезпечував.
Думав, що цього достатньо, щоб вона була щаслива.
Помилявся.
Одного дня все закінчилося словами дружини:
– Тарасе, я більше не кохаю тебе.
– Та годі! – збентежився він, – ти просто втомилася. Давай вечеряти…
Вона поставила тарілки на стіл. І твердо сказала:
– Ти не зрозумів. Нам треба розлучитися. Я більше не можу і не хочу бути з тобою.
– А про дітей подумала?! – вигукнув Тарас і сам здригнувся від банальності своїх слів.
– Звісно. Вони мають жити в любові… а не у шлюбі…
– Ну і йди! – гаркнув Тарас, схопив куртку і вийшов із дому.
Три дні не з’являвся. Думав. Сподівався, що вона почне шукати його, дзвонити.
Оля мовчала.
Він приїхав додому й у передпокої побачив сумки з її речами. Її та дітей…
– Що це ти робиш? – спитав він.
– Речі збираю, – спокійно відповіла Оля.
– Навіщо?
Вона здивовано подивилася на нього.
– Годі, – скривився Тарас, – не треба… Я сам піду…
І пішов.
Усе залишив дружині та синам.
У його картині світу інакше і бути не могло.
Після розлучення Ольга кілька років була сама. Він точно це знав. Тому приїжджав, коли хотів, привозив подарунки дітям, вимагав поваги. Вважав, що має право.
А потім Ольга несподівано вийшла заміж.
Тарас сказився. Як вона посміла?! Вона! Мати його дітей! Повинна цілувати йому ноги за те, що він усе залишив, такі аліменти платить, окрім цього допомагає!
І він став методиІ почав методично отруювати життя колишній дружині, але одного дня, слухаючи ту саму пісню, зрозумів, що його ненависть – це лише біль від втрати того, що колись було найважливішим.
