Думав, що наш шлюб іде добре, поки подруга не поставила мені того питання.
Одружився я дуже молодим, з великої любові. Ми зустрічалися чотири роки, перш ніж стати чоловіком і дружиною. Багато разом пережили.
Живемо разом вже більше шести років. Я довіряю своїй дружині так само, як і собі. Вона дуже добра, турботлива, уважна. Завжди допомагає мені з домашніми справами. Не скажу, що вона найвродливіша чи найсильніша, але в ній є щось особливе безмежна доброта та віра в людей, яка дає мені силу переживати навіть найважчі часи.
Але вона дуже нерішуча. Будь-які зміни лякають її, вона не хоче виходити зі звичної зони комфорту. І за ці шість років майже не змінилася.
Не дбає про себе, про своє здоровя. Вона старша за мене майже на десять років. Мені двадцять шість, і я люблю життя. У мене гарна робота, власне авто, ми виплачуємо іпотеку за нашу хату. А нещодавно подруга раптом запитала: «Навіщо він тобі взагалі потрібен?»
І ось я сиджу тут і думаю: а справді навіщо?
Сьогодні зрозумів одну річ: іноді питання, яке вибиває тебе з колії, це не кінець щастя, а початок розуміння.
